Народився 24 вересня 1997 року в Житомирській області.
Коли Дмитру було три роки — родина переїхала в Київ, а через 18 років Дубики купили квартиру в Ірпені та оселилися в ній.
24-річний Дмитро Дубик загинув 20 березня 2022 року.
Освіта: закінчив 9 класів у 2013 році і вступив до коледжу ім. Б. Грінченка за спеціальністю «Організатор виробництва». Після закінчення в 2017-му далі навчався в університеті за спеціальністю «менеджмент». Паралельно з навчанням працював у супермаркеті «Сільпо», де після отримання диплому став завідуючим.
У 2019 році пішов на строкову службу в армію. За розподілом потрапив у військову частину неподалік Києва (село Миколаївка, що вздовж Житомирської траси). Під час служби за власним бажанням підписав контракт із ЗСУ (частина спецзабезпечення). Батьки не відмовляли сина від кар’єри військового, яку для себе обрав Дмитро.
Мати Дмитра Тетяна Дубик розповідає: «Коли почалася війна, Дмитро в ніч із 23 лютого на 24-те як старший солдат був на чергуванні. Я прокинулась о 5-й годині ранку від звуку літаків, що дуже низько пролітали над будинком. Чоловік, Дубик Василь Васильович, уже на той час поїхав до Києва на роботу (він дуже рано виїжджав). Після мене вскочила й наречена сина, Діана. Я виглянула у вікно й побачила людей, які вибігали з валізами й сідали в автомобілі. Кажу Діані, що, мабуть, щось надсерйозне почалося. Й одразу подзвонив син, підтвердив, що почалася війна і що він додому сьогодні не прийде… 23 лютого, відколи він пішов на службу, ми востаннє бачились. А 19 березня була остання наша телефонна розмова».
Щоб не лякати і не засмучувати батьків, а також не передати якоїсь закритої інформації, Дмитро по телефону ніколи не розповідав, що насправді відбувається, запевняв, що в них усе спокійно, старався шуткувати, розказував, що вони з хлопцями обговорюють, хто що замовить приготувати мамі після повернення з чергування. Батьки знали, що село, де перебуває їхній син, в оточенні… Небезпечно стало й у самому Ірпені, тож 3-го березня Дубики покинули місто й виїхали в Житомирську область.
Загинув Дмитро 20 березня 2022 року, коли перебував на варті. До посту вийшли озброєні росіяни. Дмитро по рації передав командиру частини, що наближаються люди в білих пов’язках, на що командир наказав відкрити вогонь. Це був нерівний бій, бо чергувало десять українських військових, решта на той час перебували в бомбосховищі, а росіян було значно більше. Усі десять бійців загинули. Інших військових було взято в полон. Станом на початок 2024 року офіцерський склад звільнено з полону, а деякі військові й досі залишаються в полоні, інформації про те, де вони і що з ними рідні не мають.
Загинув Дмитро Дубик у неповні 25 років, за рік до закінчення контракту служби в ЗСУ.
Похований у Житомирській області в селі Романівка Попільнянського району (доступу до Ірпеня для поховання на той час не було). Родині пропонували поховати сина в Києві на Алеї Слави, адже він із Києва йшов до армії, але батьки обрали рідне село, де Дмитро народився. Дітей у подружжя Дубиків більше немає — вони залишились удвох.
Тіло сина родина спромоглася забрати з території військової частини 02.04.2022, а 06.04.2022 його поховали.
Як згадує родина, Дмитро дуже любив футбол, грав за сільську футбольну команду «Єдність» свого рідного села, що на Житомирщині. Коли був школярем, то завжди брав активну участь у творчій самодіяльності, охоче декламував вірші. Був товариським, мав багато друзів. Ніколи не скаржився, завжди все вирішував сам. Навчався дуже добре, мав лідерські якості.
«Робота, навчання, футбол — це було для Дмитра основним. Любив музику, історію — дивився історичні програми та читав книжки з історії. Мав багато планів на життя. У нього був сильний вольовий характер», — розповідає мати Дмитра Тетяна Григорівна Дубик.
Дмитро не боявся роботи, працював багато і з бажанням. Навіть після основної роботи у військовій частині додатково займався вантажними перевезеннями, адже збирав гроші на ремонт у власній квартирі, яку придбав у 2021 році. Восени 2022 року планував одружитися…
Дмитро Дубик відзначений орденом «За мужність» III ступеня Президентом України.