Народився 5 квітня 1990 року в селі Борівка Макарівського району Київської області.
33-річний Віталій Дудай загинув 21 травня 2023 року.
Освіта: у 2007 році закінчив місцеву загальноосвітню школу (нині — Борівська гімназія). Опісля вступив до Житомирського державного університету імені Івана Франка на факультет «фізичне виховання» і в 2012 році здобув вищу освіту та кваліфікацію тренера. Одночасно навчався на військовій кафедрі, тож, закінчуючи університет, склав військову присягу й отримав звання «молодший лейтенант запасу».
Упродовж двох років Віталій працював учителем фізичного виховання у Комарівській школі, пробував себе в ролі тренера в одній із вишгородській спортшкіл.
Із майбутньою дружиною вони вперше зустрілися на весіллі спільних знайомих. «Я туди випадково потрапила, — говорить вдова воїна Анжела Дудай, — не збиралася на те весілля, а потім таки пішла. Це, мабуть, доля».
Жінка каже, що Віталій припав їй до душі з першого погляду. У нього була дуже гарна усмішка, але за характером він людина серйозна. Тож, щоб усміхався, намагалася його розвеселити. І вже потім обоє щиро сміялися.
Пара почала зустрічатися в 2011 році. Невдовзі Віталій привів молоду дружину в дім своїх батьків. А за рік подружжя переїхало до Ірпеня. У них народилися двоє діток: у 2015-му — синочок Вадим, у 2018-му — донька Марина.
Працював Віталій Дудай у сільській школі, на роботу їздив щодня. Згодом влаштувався в лісництво, на заготівлю деревини. Ліс любив усім серцем, добре в ньому орієнтувався, навіть уночі (ці навички знадобилися на «нулі», на полі бою). Ліс манив його своєю таємничістю, щедрістю, грибами, ягодами… Молодий чоловік мріяв створити власну справу, пов’язану з ним.
Коли вибухнула «повномасштабка», Віталій був на роботі. Але одразу примчав додому та вивіз родину до батьків у Борівку. Але й там стало неспокійно, тож повіз дружину й дітей на Волинь, де проживали родичі його сім’ї. Усі ці дні він був у глибоких роздумах, наче ухвалював дуже важливе рішення. Одного дня молодий чоловік обійняв дружину, маму й сказав: «Я маю йти захищати Україну, це мій обов’язок. Якщо сидітиму вдома, себе перестану поважати».
Тож 21 березня, там же, на Волині, пішов до військового комісаріату. Звідти його направили на навчання до Одеської військової академії, оскільки вже мав військове звання. Вишкіл тривав 21 день, а потім Віталія з побратимами, які дали йому позивний «Фізрук», перевели в 95-ту ОДШБ (окрема десантно-штурмова бригада, аеромобільна рота, аеромобільний батальйон). Там він, уже у званні лейтенанта, був інструктором, навчав новобранців, «випустив» три взводи. А з четвертим, командиром якого став, 21 листопада 2022 року вирушив на передову, у Мар’їнку Донецької області.
Із лютого по квітень удруге побував в Одесі на підвищенні кваліфікації і знову повернувся до Мар’їнки. Рідні розповідають, що телефонував, зазвичай, використовуючи відеозв’язок, хотів усіх бачити. Востаннє, за годину до трагедії, говорив з усіма — дружиною, мамою, братом, намагався їх заспокоїти і підбадьорити. Це було 21 травня.
У той фатальний день Віталій сам вийшов із командно-спостережного пункту. Чому? Достеменно не відомо. Побратими кажуть: «він командир, тож самостійно ухвалював рішення». І той пункт накрила ворожа артилерія…
Про його загибель Анжелі повідомив її брат, котрий також служить у ЗСУ. Дружина не могла повірити, що Віталія більше немає, адже на той час місце, де чоловік перебував, вважалося безпечним. Вона зателефонувала його побратимам, і вони підтвердили сумну новину, бо знайшли тіло загиблого в ту ж ніч, після обстрілів.
Уже за п’ять днів тіло Героя привезли на його малу батьківщину. Оскільки Віталій дуже любив село, поховали його в рідній Борівці.
На похорон із передової приїхали багато його побратимів, усі вони плакали. Мамі Героя говорили: «Ви виховали достойного сина. Навіть не уявляєте, скільки життів він урятував!» За їхніми свідченнями, Віталій Дудай завжди всім допомагав, був дуже сміливим, піклувався про кожного бійця, був зразком незламності, сміливості, міцності духу. А якось, коли вів бійців на позиції, один із побратимів за станом здоров’я не міг іти далі і попросив його залишити, щоб не обтяжувати інших. Щойно випала найменша нагода, Віталій повернувся сам за цим військовим, хоч це й було дуже небезпечно. Знайшовши його, вивів у безпечне місце. Боєць дуже дякував за врятоване життя, за те, що не покинув.
Віталій Дудай фізично й морально був сильним, витривалим і вважав: якщо саме такі, як він, захищатимуть Україну, то перемога не забариться. Чоловік ніколи не говорив, що не повернеться. Навпаки, будував плани на майбутнє. Мріяв про власний будинок і трьох діточок. А прожив усього 33 роки…
У жалобі залишилися його мати, батько, дружина, діти й брати.
На стінах школи, де Віталій навчався, 30 липня 2023 року відкрили меморіальну дошку. Також зібрано петицію про присвоєння йому звання Героя України (посмертно).