Загинув під час виконання бойового завдання на Запорізькому напрямку с. Мала Токмачка.
Сергій був родом із Чернігова, де народися, ходив до школи. Ріс непосидючою, активною і допитливою дитиною, мав чудове почуття гумору, загострене почуття справедливості, нікому не давав в образу свою маму.

Після здобуття базового навчання вступив до будівельного училища. Затим був призваний на армійську службу до Високомобільних десантних військ (зараз ця назва замінена на «Десантно-штурмові війська ЗСУ» — ДШВ ЗСУ).

Повернувшись із армії, Сергій працював за освітою — на будівництвах. Саме цій роботі він присвятив своє професійне життя, спершу працюючи в командах інших будівельників, а згодом створивши власну будівельну бригаду.

Зустрівши Олену, яку покохав, у 2004 році створив родину. Разом вони прожили 19 років, народили (2006 року) й виховали доньку Катерину. 

У 2013 році разом із родиною переїхав до Ірпеня, уподобавши місто за його затишок і красу.

Зі слів близьких людей, Сергія завжди згадують як веселого чоловіка, доброзичливого, до якого можна було звернутися з проханням про допомогу і не отримати відмови, турботливого, наполегливого та навіть упертого в досягненні своїх цілей і в бажанні все зробити по-своєму, разом із тим — закритого, який не любив сторонніх посвячувати в подробиці особистого життя, не любив публічності та зайвої уваги до себе.

Повномасштабна війна застала Сергія в Ірпені, де він і перебував упродовж окупації. Це були дуже тяжкі тижні: постійні масовані обстріли, пожежі, загибель земляків, що ставалася на його очах, страх за родину і власне життя, безнадія та відчай.

Коли ж вдалося вирватися з охопленого війною міста, він виїхав до рідних у місто Рівне, які змогли 5 березня покинути Ірпінь у перші дні великої війни. На жаль, раніше це зробити не вдалося: в автомобілі, яким сусід вивіз дружину і доньку, не залишилося більше місця. Виїхати з іншим сусідом він теж не зміг: якраз у сусідський дім прилетіла ракета, зчинилася пожежа, вогонь охопив не тільки будівлю, а й автівки. А затим, щойно повернувся додому після того, як допомагав гасити пожежу, до нього нагрянули незвані «гості» — російські військові, які увірвавшись у дім, забрали документи, пошматували їх, змусили Сергія роздягтися, а затим разом із іншими цивільними ірпінцями зігнали в підвал п’ятиповерхівок, що на вулиці К. Білокур. Не всі насильно загнані в нього люди звідти вийшли. На очах у Сергія гинули його співвітчизники, знайомі, сусіди… 

Сергія підтримували думка, що його найрідніші перебувають у безпеці, не потрапили до цього підвалу, не чують постійних звуків вибухів. І вже 28 березня, коли Ірпінь вдалося відбити українським воїнам, Сергій виїхав до  Рівного, де на нього чекали дружина й донька. 

Зробивши нові документи, сповнений люті і рішучості бити окупанта, чоловік відразу подався у військкомат, адже не міг стояти осторонь, поки рашисти продовжують руйнувати та вбивати в Україні. 

5 червня 2022 року він поповнив лави Збройних сил України. Ось тут його природжене вміння не розкидатися словами, скритність і неговіркість зіграли величезну роль: Сергій став розвідником.

У війську чоловік постійно вчився та самовдосконалюватися, тож незабаром виріс до командира відділення взводу спостереження розвідувальної роти. 

30 липня 2023 року був останнім днем для Сергія. Під час виконання бойового завдання він загинув від прямого потрапляння в бронемашину, у якій перебував, протитанкової ракети. Вижити вдалося лише одному члену їхнього екіпажу, який попри масштабні опіки зумів вибратися з вогняної пастки та відповзти на безпечну відстань. В ураженому транспортному засобі були боєприпаси, тож детонували упродовж доби, не даючи змоги комусь навіть підійти близько. Сергій і водій згоріли заживо…

«Сергій мало розповідав про службу, особливо зважаючи на її характер. Однак підкреслював, що це — його стихія. Остання ж розмова відбулася за півтори години до загибелі. Ніби передчуваючи невідворотне, він сказав, що вони зараз “у гостях”, і що все хороше, що було в його житті, це я із Катюшею. Я завжди його згадуватиму веселим, турботливим, добрим…» — розповіла вдова Сергія Олена Міллєр.

Поховати прах Сергія вдалося не відразу. До 11 січня тривала експертиза ДНК, яка врешті підтвердила його загибель. 15 січня 2024 року в Ірпені на вулиці Університетській загиблого Героя провели живим коридором в останню дорогу. Поховали в Ірпені на Алеї пам’яті захисників України. 

Сергій Дудченко нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня, а для Ірпеня він став Почесним громадянином міста.

У загиблого в скорботі залишилися мати, дружина та донька.