Службу розпочав у листопаді 2022 року в 101-й окремій бригаді охорони Генерального штабу ЗСУ в/ч А0139. Старший сержант Збройних Сил України. З березня 2025 року продовжив службу у 115-й окремій механізованій бригаді ЗСУ (в/ч А4053), де обіймав посаду головного сержанта 1-го стрілецького взводу 2-ї стрілецької роти стрілецького батальйону.

Позивний Ірпінь

Дружина Андрія Воробйова, Іващенко Лариса Анатоліївна, розповідає: «Андрій народився у місті Шахтарськ, його дитинство пройшло в селі Чорнухине на Луганщині. Рано втративши батька, зростав під опікою матері, яка вкладала в нього любов, силу духу та прагнення до знань. Андрій був здібним учнем, закінчив школу майже на відмінно. У 1990 році вступив до Донбаського гірничо-металургійного інституту, який закінчив у 1995 році, здобувши кваліфікацію гірничого інженера. Постійно прагнув розвитку, неодноразово проходив курси підвищення кваліфікації. Свою трудову діяльність розпочав молодим спеціалістом на шахті імені Косіора. Згодом, у 2004–2009 роках, працював лісничим Чорнухинського лісництва. У 2010 році за конкурсом був призначений спеціалістом виконавчого комітету Чорнухинської селищної ради, де обіймав посаду землевпорядника. Завдяки своїй активності та відповідальності він став депутатом селищної ради. Деякий час Андрій працював заступником директора місцевого Палацу культури.

       Події 2014 року на Луганщині стали переломними. Андрій Вікторович не приховував своєї чіткої проукраїнської позиції, яка була рідкістю серед місцевих. Не піддавався на російську пропаганду, навіть у найнебезпечніші часи відкрито демонстрував український прапор у соцмережах. Це спричинило переслідування й погрози. Одного разу навіть стріляли по його машині. Усвідомлюючи небезпеку, він залишив рідний дім, і разом із матір’ю, сином та колишньою дружиною перебрався до Бердянська, де придбав невеликий будинок. Там намагався відновити життя, як то кажуть, «з нуля», але знайти стабільну роботу було важко. Андрій їздив на заробітки, працював на заводі в Дніпрі, не цурався жодної роботи. У 2019 році переїхав до Ірпеня, оселився тут, винайнявши квартиру. Працював на підприємствах «Планета Пластик» та «Деліція».

       1 вересня 2020 року відбулася наша доленосна зустріч. Наше кохання було глибоким і щирим, воно наповнило життя Андрія новим сенсом. Син Владислав згадує, що раніше батько часто здавався замкненим і похмурим, але після нашого знайомства змінився — став відкритим, світлим і щасливим. Андрій завжди дбав про добробут родини, багато працював, завзято господарював, прагнув створити затишок і впевненість у завтрашньому дні. Його руки були сильними й працьовитими. 

Андрій закохався в Ірпінь: його високі сосни, затишні парки й ліси стали для нього особливим місцем сили. Він любив гуляти, кататися на роликах, збирати гриби, рибалити, просто милуватися природою. Саме тому на фронті взяв собі позивний «Ірпінь». Він був розумним, політично свідомим, завжди стояв на боці України, вчився говорити українською мовою. Захоплювався фантастикою, історією, політикою, добре знав математику. Не мав шкідливих звичок. Його трудовий шлях був різноманітним: шахтар, лісничий, депутат, землевпорядник, культурний діяч, простий робітник. У кожній справі він залишав свій слід — чесністю, відповідальністю, бажанням зробити життя навколо кращим. Де б він не працював, його завжди помічали, цінували й відзначали.

Повномасштабне вторгнення росіян в Україну застало Андрія в Ірпені. Разом із родиною він пережив перші найстрашніші тижні війни: постійні обстріли, небезпеку та невідомість. Евакуація через Романівський міст стала для нас випробуванням на межі життя і смерті, але водночас — символом порятунку та надії.

        У листопаді 2022 року Андрій прийняв рішення, яке визначило його подальший шлях: він долучився до лав Збройних Сил України. Його бойовий шлях пролягав через найгарячіші напрямки — Краматорський, Лиманський, Харківський. Тижнями він жив у окопах, витримуючи холод, спеку, постійні атаки ворога. Але навіть у цих нелюдських умовах Андрій залишався людиною світла. Він ніколи не скаржився, не дозволяв собі слабкості, а навпаки — знаходив маленькі радощі життя. Він помічав красу навіть серед руїн: фотографував польові квіти, котів, яких зустрічав на передовій, і надсилав мені ці світлини, щоб подарувати промінь світла серед темряви війни. У покинутих будинках він доглядав за виноградом — обрізав гілки, підв’язував лозу, ніби нагадуючи собі й побратимам, що життя триває навіть там, де панує смерть. Андрій беріг мене від правди про фронт. Він не розповідав про жахи боїв, про небезпеку, яка чатувала щодня. Його листи й дзвінки були наповнені спокоєм і турботою, я відчувала захист і вірила в майбутнє. Він був шляхетним, розумним, добрим і чесним… Він був сенсом мого життя, моїм коханням і моєю опорою. Я не боялася війни, коли він був поруч. Він був тим, хто дарував відчуття безпеки, тепла й гармонії.  

Таким він залишився і в пам’яті побратимів та рідних: воїном, який умів бути сильним на фронті й ніжним у житті, людиною, яка навіть серед війни не втрачала здатності любити, бачити красу й дарувати її іншим.

Він був світлом для своїх, теплом для близьких, а став щитом для всієї країни. 

        Андрій загинув поблизу населеного пункту Новоплатонівка Ізюмського району Харківської області під час виконання бойового завдання, прикриваючи побратима під час ворожої атаки. Його останній вчинок став символом самопожертви та братерської вірності. Виконавши бойове завдання, Андрій разом із побратимом повертався до підрозділу, коли вони потрапили в засідку. У бою його товариш отримав тяжкі поранення, і весь цей час Андрій прикривав його від ворога, не відступаючи ні на мить. Почувши звук ворожого FPV-дрона, Андрій миттєво, з усієї сили, штовхнув побратима в окоп, а потім стрибнув сам, закривши товариша своїм тілом від вибуху і цим  врятувавши йому життя. Сам же отримав осколкове проникаюче поранення в голову, несумісне з життям». 

В Андрія Вікторовича залишилися мати, дружина і син Владислав.

      Андрія Воробйова поховали 21 червня 2025 року на Алеї пам’яті Героїв в Ірпені.

За бойові заслуги та проявлену мужність Андрій Воробйов був нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно). Крім того, громада Ірпеня вшанувала його пам’ять, удостоївши відзнаки «Почесний громадянин міста Ірпінь» (посмертно).