Зоріна Наталя Олександрівна розповідає про Олексія Вікторовича: «Олексій народився в місті Біла Церква Київської області. Там же закінчував с/ш №2, (тепер це спортивний ліцей) навчався в спортивному класі. Займався плаванням, мав звання майстра спорту, входив до юнацької збірної. Пізніше увійшов до Молодіжної збірної України з плавання. 

Займався боксом, мав спортивний розряд по боксу і також був майстром спорту, ще мав спортивний розряд по боротьбі. Любив футбол, до речі, коли він вже служив на запорізькому напрямку, то вчив грати в футбол місцевих хлопчаків. Його побратими розповідали, як хлопці чекали, коли дядя Льоша приїде поганяє з ними м’яч.

В 1995 році вступив в Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського, пізніше, за сімейними обставинами, перевівся в Луганськ у Східноукраїнський національний університет імені Володимира Даля на факультет технологія та устаткування зварювання. Він був першим і єдиним, хто у 2002 році в Луганську захищав свій диплом українською мовою. Отримав найвищий бал з захисту дипломної роботи. 

Познайомилися ми з ним, коли я їхала в електричці до своєї подружки в Білу Церкву і у попутників запитувала, де краще вийти, щоб доїхати до потрібного мені району. Олексій не просто підказав, а й допоміг дістатися місця призначення. На цьому наше знайомство б і закінчилося, але вже за місяць ми випадково опинилися в одній компанії. Він одразу мене упізнав, почали спілкуватися. «Друге» знайомство стало вирішальним. Ми прожили разом 25 років. 

Він був вольовим, сильним, добрим, поруч з ним я нічого не боялася, я відчувала себе ніби в коконі, захищеною від усього світу. 

В 2001 році я закінчила навчання в Києві, і жила в Ірпені, він спочатку приїжджав до мене на канікули, а у 2002 році переїхав до мене. В 2014 році купили квартиру. Тут пройшли чудові роки нашого життя, тут народився син. Звідси Олексій пішов до лав ЗСУ в листопаді 2024 року. 

24 лютого 2022 року, коли почалося повномасштабне вторгнення росіян в Україну, я була на роботі в Києві, а Олексій же з сином – в Ірпені. Лише 5 березня Льоші вдалося сина відправити до мене в Київ, а сам вирішив залишитися, і займатися волонтерством. 

Він допомагав сусідам, людям похилого віку, діставав воду, кип’ятив її у дворі і розносив по квартирах, щоб можна було попити чаю і хоч якось зігрітися. Розвозив гуманітарну допомогу.  

А в 2024 році став на захист країни. Олексій проходив службу в Пологівському районі Запорізькій області. 

Останнє наше спілкування було телефоном 14 січня, перед його виїздом на бойову позицію, де він підірвався на міні. За словами його побратимів, якби не Олексій, то жертв було б набагато більше…»