Віталій Арбора помер 28 січня 2025 року після тривалої боротьби з тяжкою хворобою, спричиненою у результаті перенесених травм під час виконання бойових завдань.

Захисник народився в місті Старокостянтинів Хмельницької області у родині  військовослужбовців. Батько — Октавіан Фрізанович — працював штаб-сержантом (раніше — прапорщик). Мама Віталія — Людмила Станіславівна — як дружина військового жила в гарнізонах у військових містечках разом із чоловіком у Німеччині, Польщі, а затим на території України, була домогосподаркою, виховувала сина. Після того, як голова родини вийшов у відставку, він зайнявся аграрною справою, започаткував приватну фірму, в якій і досі працюють разом із дружиною. 

Цікаво, що рід Арборів має румунські корені. І на честь представників цього роду навіть назване місто в Румунії та встановлений пам’ятник одному з предків. Предки були також військовими і свого часу прославилися тим, що мужньо захищали Румунію. Сучасні Арбори — Віталій Октавіан із родиною все планували відвідати однойменне місто, звідки вийшли його далекі родичі, та бракувало часу. «Родина в мого чоловіка дуже велика. І там були дуже цікаві люди. Дід Віталія помер у 96 років, тож трохи розповідав про унікальність своїх предків», — зауважує дружина Віталія Арбори Наталія Володимирівна.

Дитинство Віталія минуло у змінах країн, шкіл, домівок, мов, культур… Це вплинуло на формування його світогляду, збагатило й наповнило широким діапазоном знань і досвіду. У 18 років юнак повернувся з батьками з Польщі до рідного Старокостянтинова. Вивчився в будівельному технікумі на інженера залізобетонних конструкцій, а затим закінчив школу штаб-сержантів у місті Котовськ Одеської області. Родинні гени військовослужбовців давали про себе знати. Як і колись батько, пішов служити штаб-сержантом (віддав цій справі п’ять років), однак через низьку оплату праці змушений був звільнитися і включитися в родинний бізнес — почав працювати з батьками на землі, займатися фермерством. 

У 1995 році одружився з Наталією, яку покохав усім серцем. Став батьком для першої доньки дружини від попереднього шлюбу — Валерії, яку виховував як свою рідну, а в 1999 році в родині народилася спільна дитина — Ірина. Віталій завжди говорив, що в нього двоє дочок, жодну не виділяв, кожній віддавав частину свого серця.

Який час родина Арборів мешкала в Португалії. Віталій вирішив спробувати себе в іншому бізнесі — узявся будувати басейни та й загалом будівництвом. Цю ж справу продовжив і в Україні, повернувшись додому. У 2012 році разом із сім’єю оселився в с. Михайлівка-Рубежівка. Коли ж ослабло здоров’я, почав займатися вантажними перевезенням до Польщі та Європою, курсуючи між Францією, Іспанією, Німеччиною, Італією… Саме тому побратими згодом прозвуть його «Дальнобой». 

«Віталій любив усе облагороджувати, щось вирізати по дереву. Він зробив удома сауну, майстерно оздобив фундамент із каменю (побачив подібний у Верховній Раді і надихнувся цим), тож для цього відколював фрагменти каменів, фарбував їх, укладав. Також у своїх роботах використовував ракушняк, викладав камінчиками доріжки, алейки… Уміло працював із залізом. Його серце було сповнене любові до життя, усього живого та до краси. Він любив тварин, собак, квіти, дерева, виноградники, особисто розводив квіти, поставив теплиці. Був дуже господарською людиною. Взагалі надзвичайно любив будівництво: сам побудував дім — від проєкту до найменших дрібниць. Навіть коли хворів, то працював дуже багато. А ще був прекрасним батьком, обожнював дітей», — ділиться спогадами Наталія Володимирівна.

У 2022 році з першого дня повномасштабного вторгнення росіян в Україну Віталій Арбора пішов на війну добровольцем. Разом із побратимами був одним із перших, хто визволяв Михайлівку-Рубежівку від окупантів. Постійно переміщувався — перебував на службі у військовій частині А7375, 241-й ОБрТРО, у 206-му батальйоні.

«1 квітня Віталій та інші захисники зайшли в Рубежівку і повністю прочищали село. Стояли на підкріпленні Мощуна, стояли на “Жирафі”, у Забуччі, у Пущі-Водиці — багато де були. Усюди їх ставили на підкріплення», — розповідає дружина — Наталія Арбора. Вона між іншим, так само, як і її свекруха, усі роки спільного життя (а вони трохи не дожили до 30-ти), була вірною помічницею своєму обранцю, весь свій час віддавала дітям, чоловіку та домашнім справам. 

«Віталій дуже сильно перед війною перехворів на ковід. Пішов воювати із дуже пошкодженими легенями. А війна — це ж і величезний стрес, сильний викид кортизолу на тлі пережитого, — додає дружина. — На війні він бачив страшні речі, про які старався навіть не розповідати мені. Тож на основі стресу в ослабленому організмі розвинувся рак легень…»

Віталій Арбора воював майже два роки. Затим відчув, що нездужає. Лікарі під час огляду виявили пухлину, провели операцію. Перший рік після лікування захисник нормально почувався, але потім пішли метастази, знову довелося оперувати. Для цього поїхав аж до Норвегії. Однак це не врятувало Віталія Октавіановича. Він прожив ще три місяці, після чого різко стало гірше, організм не витримав хіміотерапії, і хвороба врешті призвела до смерті. 

«Мій чоловік був життєрадісним, дуже любив життя, казав, що 150 років житиме! У нас лишилося багато друзів, його побратимів… Сусіди називали його “тамада” — таким він був життєрадісним. Він любив компанії, завжди ставав душею компанії, турбувався про людей що в цивільному житті, що на фронті — готував хлопцям обіди, коли вони на ротації йшли. У нього було надзвичайно багато енергії, сили до життя, духу. Віталій відзначався порядністю, був правдолюбом, не любив брехні, допомагав усім, хто б не просив…» — Наталія Володимирівна про дорогу людину може розповідати багато — стільки тепла, любові і вдячності в її душі до чоловіка.

Віталій Октавіанович Арбора похований 21 березня у Старокостянтинові, на малій Батьківщині, на Алеї слави.