Народився 8 лютого 1969, жив в Ірпені.
53-річний Віктор Бабюк загинув 16.09.2022 року.
Освіта: після школи навчався в Київському професійному училищі №16, потім закінчив Ірпінський індустріальний технікум.
Набувши технічного фаху, працював на заводах «Ірпіньмаш», «Прогрес». А коли останній припинив діяльність, то влаштувався на роботу в невелике підприємство з виготовлення пінопласту. У вільний час захоплювався музикою: грав на трубі в місцевому духовому оркестрі.
Його сім’я, на жаль, розпалася. Вони з дружиною жили окремо. Жінка померла під час окупації передмістя Києва — 8 березня 2022 року.
Віктор Олексійович дев’ять днів провів у полоні. Його та інших бранців росіяни утримували на «ЖК Green Yard», де облаштували тюрму і катівню. А затримали чоловіка, коли він із колегами намагався вийти з окупованого міста. Віктор передавав своїй молодшій сестрі Юлії Кальмуцькій інформацію про те, де рухаються ворожі колони, а вона розміщувала ті дані у чат-боті. Та, зрештою, мобільний зв’язок зник. А коли на подвір’я будинку, де мешкав Віктор Бабюк, заїхали російські танки, він вирішив тікати.
Разом із двома іншими ірпінцями пересікали ліс, сподіваючись вийти на вільну територію. Та на тому боці їх зустріли рашисти з автоматами. Довго допитували: «Хто вас мінним полем провів?» Віктор відповідав: «Яке мінне поле? Я все життя тут ходжу, цю дорогу добре знаю. Ніхто нас не проводив». Але окупанти продовжували утримувати їх у підвалі й допитувати.
Ворожі десантники, які наглядали за полоненими, проявляли незначну лояльність: дозволяли ходити по воду, готувати їжу. А коли їх змінили кадировці, які мали багато «двохсотих», вони почали лютувати, розстрілювати людей. Одного разу затримали батька й сина, у мобільних телефонах котрих побачили знімки своєї техніки, то одразу їх розстріляли, не слухаючи пояснень. Жінок і дітей відокремили в інше приміщення, заявивши: прикриватимуться ними, якщо українські війська підуть у наступ…
Зрештою, Віктора Бабюка відпустили. Але стрес через пережите й побачене спровокував тяжку хворобу: в березні 2023-го йому встановили страшний діагноз — дуже агресивний різновид раку крові. І 16 вересня того ж року 54-літнього чоловіка не стало.
Сестра Віктора Бабюка говорить, що дуже любила свого брата. Він був надзвичайно добрим, відгукувався на перше прохання про допомогу, коли б його не отримав — удень чи вночі. Мав золоті руки — умів полагодити несправну електропроводку, виконати зварювальні чи будь-які інші роботи. Дуже любив своїх племінниць, казав: «Вони — мої найрідніші, це моя родина». Хоча завжди мріяв і про власну. Ці мрії Віктор Бабюк забрав із собою у вічність…
У скорботі за ним — сестра, зять, племінниці.