Народилася 3 липня 1939 року в селі Осичне на Житомирщині.
82-річна Юлія Леонардівна Багінська загинула 21 березня 2022 року.
Дитячі роки припали на Другу світову, молодість — на важкий повоєнний період. У 80-х роках минулого століття переїхала до Ірпеня. Усе життя працювала, не покладаючи рук. Обидвоє її дітей уже померли: син давно, а донька — кілька років тому, хворіли. Її старість затьмарила війна та зрештою жінку просто вбила.
40-річний онук Юлії Леонардівни Роман Оксьоненко та його рідна сестра — двоє онуків — оце і вся рідня, яка залишалася у старенької. До них двічі-тричі на рік приїжджала бабуся, щоб допомогти по господарству, а головне — поспілкуватися, відчути себе потрібною, зігрітися біля онуків душею, власну молодість, своїх дітей згадати…
Коли почалася війна і російські війська окупували Ірпінь, обстріли міста тривали щоденно. Юлія Леонардівна боялася залишатися в квартирі, де не було ні світла, ні газу, ні тепла, сиділа біля під’їзду, чекала, що онук приїде і забере її. Та сталося все надто швидко, мости були підірвані, дороги заблоковані, Роман уже не міг приїхати й відчайдушно кричав у слухавку, бо вона недочувала: «Ба, ідіть в укриття, вас там нагодують, я зв’язався з волонтерами, на вас чекають». А вона, певно не розчувши, знову питала в нього: «Так коли ти за мною приїдеш? Тут дуже стріляють!» Зір мала чудовий, читала без окулярів, проте зі слухом на старість виникли проблеми.
Під час однієї з таких розмов міський зв’язок обірвався, а мобільним бабуся не вміла користуватися.
Наступного дня Роман безрезультатно намагався додзвонитися в Ірпінь хоч комусь зі знайомих. Він із сім’єю виїхав у іншу область, але далі шукав можливість допомогти рідній людині. Зателефонував своєму дільничному з проханням якось з’ясувати, чи жива бабуся. Той відповів, що в Бучі, Гостомелі та Ірпені немає вже й мобільного зв’язку, там — окупанти, і їхати туди небезпечно.
За два тижні, коли зв’язок відновився, Роман почав шукати в інтернеті номери телефонів волонтерів. Одному з них додзвонився, назвав прізвище, адресу бабусі та попросив навідатися до неї, повідомити, як вона. Волонтер сказав, що в Ірпені була примусова евакуація людей, але жінки з таким прізвищем в евакуаційних списках немає. Утім запевнив, що з’їздить за адресою та дізнається, що і як.
Він зателефонував Роману Оксьоненку за кілька годин і повідомив, що бабуся загинула…
Вона тоді так і сиділа біля дому, не хотіла спускатися в підвал. Чи чекала, що за нею приїдуть, чи відчувала, що смерть наближається і хотіла надивитися на сонце, на небо, чи просто не встигла. Саме тоді й прилетів снаряд, осколки якого вбили бабусю, потрапивши їй у груди й відкинувши на кілька метрів, а також жінку, котра готувала дітям їсти, чоловіка, котрий ішов вулицею…
Сусіди біля дому закопали стареньку, яку шанували за добре серце. Загорнули її у простирадло і присипали землею. Стояв березень, але холод іще не відступив, тож яма була неглибока.
Після звільнення Ірпеня проводили ексгумацію тіл. Зокрема й Багінської Юлії Леонардівни. На упізнання її останків у Вишгородський морг приїхав Роман. Потім заїхав в Ірпінь. Сусід, котрий власноруч хоронив бабусю, показав, де була її могила.
Онук, отримавши у прокуратурі відповідні документи, перепоховав свою бабусю на Ірпінському кладовищі. Каже, вона дуже хотіла, аби її поховали біля дітей. Однак місця біля них уже не було. Але могила все ж неподалік від них.
Життя літньої жінки, котра, певно, сподівалася на спокійну старість, обірвалося в одну мить…
У жалобі залишилися онуки Юлії Леонардівни.