Олександр Баришполець героїчно загинув 03 березня 2025 року після важкого поранення, отриманого під час виконання бойового завдання у населеному пункті Гончаровка на Курщині.

Народився в селі Мотижин, на той час Макарівського р-ну. Тато — Баришполець  Володимир, тривалий час працював електриком. Мати — Баришполець Тетяна — прибиральницею. 

У 1991 році родина переїхала до столиці України. Саме у Києві Олександр ходив до садочка, затим до школи № 237, а також провів юнацькі роки.

Сашко був дуже активною, веселою, позитивною і доброю дитиною. Він цікавився всім, особливо обожнював техніку. Свої перші мотоцикли та машини купував собі сам, починаючи з 13–14-ти років. Із дитинства вчився перемагати і всього досягати самотужки. Мав багато шкільних друзів та знайомих. Дружбу з багатьма проніс через життя. Саме шкільного друга запросив стати в одним із хрещених для сина.

Професію обирав, яка б приносила йому не тільки кошти, а й задоволення. Тож закінчив професійно-технічне училище, здобувши фах плиточника-мозаїста, що дуже допомогло йому під час будівництва в місті Ірпені власного дому. Дім, до речі, Олександр  теж будував власноруч.

Однак так склалося, що по життю працював не плиточником. Перша, як і всі наступні місця роботи були пов’язані з логістикою. Олександр був розумним, швидким, рішучим, упевненим у собі. Усі труднощі й завдання міг подолати і виконати, саме тому дійшов до керівної посади, чим дуже пишався.

У 2010 році зустрів Світлану, яка стала йому коханою дружиною. Вони побралися 8 серпня 2014 року. Уже у 2015 році переїхали до Ірпеня, де й будували «Дім Мрії» — так вони називали свій будинок. Олександр посадив сад, за яким особисто доглядав. 

У 2016 році у подружжя народився син Давид. Сашко його обожнював, проводив із Давидом дуже багато часу і вчив сина рости добрим та справедливим. А ще навчив ловити рибу, збирати гриби та чорницю, робити сальто, кататись на велосипеді, стояти на руках та голові… Саме татко відвів сина на перші його тренування з джиу-джитсу. Закладене дало свої результати. Наразі Давид у свої 8 років здобув уже чимало перемог у цьому виді спорту. 

Рідні згадують, що Олександр Баришполець був дуже відкритим та обожнював тварин. «У нас удома завжди були дві собаки: Такса Чакі та вівчарка Гера. Також були попуги — Чері та Мандаринка, була австралійська білка, кролики, рибки, хом’яки та ін., — ділиться спогадами дружина Світлана. — Сашко був прекрасною людиною, люблячим батьком та чудовим чоловіком, він ніколи й нікому не відмовив, стрався всім завжди допомогти, тому мав величезну кількість друзів. У нього були золоті руки та дуже добре серце. Хотів світлого й мирного майбутнього для своєї дитини. Був завжди за справедливість і чесність. Він був настільки талановитим, що вмів абсолютно все. Найбільше подобалось катання з родиною на велосипеді, рибалка із сином. Сашко мріяв купити синові мотоцикл та навчити їздити на ньому, тому що в своєму дитинстві часто брав участь у гонках як на мотоциклах, так і на автомобілях».

Повномасштабне вторгнення росії в Україну застало Баришпольців удома, в Ірпені. Подружжя зрозуміло відразу: треба звідси виїздити. Тож дружина із сином відразу покинули місто, перебравшись до бабусі в село Ясногородка, а Олександр виїжджав сам 25 лютого, не забравши із собою нічого, крім своїх тварин. 

У 2024 році повістка прийшла в родину Баришпольців. Олександр був мобілізований до війська. Він узяв собі позивний «Ірпінь» — на честь нашого міста, яке вистояло і відбило ворожу навалу в 2022 році. Як і багато інших Героїв, Олександр часто повторював із початком війни й особливо після загибелі друга дитинства: «Усі ми там будемо!», «Хто, якщо не я?!», «Люди закінчуються, комусь треба захищати вас» (мав на увазі дружину і сина).

Олександр став солдатом взводу безпілотних літальних авіаційних комплексів, першого штурмового десантного батальйону, військової частини А2582. «Він дуже пишався, що є частиною 82-ї десантно-штурмової бригади, і коли йому пропонували перевестись до інших частин, завжди відмовлявся», — розповідає дружина.

Після війни чоловік планував добудувати будинок, купити сину мотоцикл і навчити його кермувати. Мріяв про донечку… Ці думки допомагали йому витримувати випробування фронтових буднів, не падати духом, не зневірюватися. Про війну навіть найближчим людям розповідав дуже мало, але надзвичайно глибоко і змістовно. Пояснював, що всі наші проблеми тут, у тилу, — дрібниці, а там, на «нулі», — справжнє пекло.

Востаннє родині пощастило побачити свого чоловіка й тата 19 лютого 2025 року. За день до смертельного поранення. Ще зранку 20 лютого 2025 року о 12.00, незадовго до поранення, дружина Світлана з ним листувалася. «Не плач, усе буде добре», — сказав Світлані. Однак не обмовився ані словом про те, що планує виїзд на позицію, що на Курщині, не хотів, щоб кохана хвилювалася. А вже о 18.00 її сповіщення до нього залишилися без перегляду. Цього дня він отримав тяжке поранення. Лікарі боролися за його життя одинадцять днів, однак захисник так і не зміг вистояти у цій останній боротьбі, цього разу — за власне життя.

«Нам дуже його не вистачає, бо кожна цеглинка, дощечка чи гвіздочок у будинку — усе зроблено ним. Він міг усе, для нього не було нічого неможливого. Сашко за один день побудував бесідку, за дві години зробив сину гойдалку, блискавично швидко зварив ворота. Ми завжди були разом, були міцною родиною. Зараз без нього нам дуже важко», — додає молода вдова.

Прощання та поховання відбулося 5 березня в селі Ясногородка (Фастівський район, Київська область), де Олександр провів дитинство та юність, мав багато друзів та зустрів своє кохання.

Ім’я Олександра Володимировича Баришпольця — у списках тих, кого подали на відзначення нагородою «За мужність» ІІІ ступеня.

У скорботі залишилися дружина Світлана, син Давид, мати, брати, рідні і друзі.