Народився 7 лютого 1983 року в Ірпені, у багатодітній родині — був четвертою, наймолодшою дитиною.
Та коли в 1986 році сталася аварія на Чорнобильській АЕС, батько, котрий на той час працював у росії, вивіз сім’ю в місто Усинськ (республіка Комі). Звідти додому Микола повернувся в 1999-му.
39-річний Микола Бернацький загинув 4 листопада 2023 року.
Освіта: після закінчення середньої школи Микола продовжив навчання в ПТУ № 19 міста Києва, опанував професію зварювальника.
Опісля працював автослюсарем на одному з ірпінських підприємств.
Зі своєю майбутньою дружиною Іриною був знайомий ще з дитинства, адже на літні канікули приїздив із далекої Комі в Україну. Коли повернувся в Ірпінь назавжди, пара почала тісніше спілкуватися, більше часу проводити разом. А в 2005 році Микола й Ірина одружилися. Для Ірини це другий шлюб, у якому народилося двоє спільних дітей — Микита і Гліб (від першого — син Веніамін).
Жили дружно, в любові й достатку, планували майбутнє. Чоловік захоплювався риболовлею, у вільний час їздив із вудками на Київське водосховище. Це ж хобі передалося і його дітям. Був добрим, життєрадісним, товариським. Його любили й поважали не лише рідні, а й колеги, друзі.
У той трагічний день, 24 лютого 2022 року, Микола Бернацький рано пішов на роботу — він не вірив, що розпочнеться повномасштабна війна. Але це сталося… Уже вдень, коли по всій Україні гриміли вибухи ворожих снарядів та авіабомб, стало зрозуміло, що ніч буде важкою. Тому чоловік спустився в підвал п’ятиповерхового будинку, в одній із квартир якого мешкала його родина, і підготував там місце для дітей.
Дружина ж, відчуваючи, що на їхню землю прийшло велике горе, умовляла його виїхати. Спочатку він відмовлявся покидати рідне місто, та потім усе-таки погодився, і 25 лютого Бернацькі виїхали в село Бабинці до родичів. Пізніше стало відомо, що в їхній будинок прилетів снаряд, пробив стіну в їхній квартирі, два сусідні під’їзди горіли…
Та й у Бабинцях спокій тривав недовго: 7 березня туди зайшли кадировці. Вони сновигали дворами, вишукуючи військових, зброю. Ірина одразу усвідомила, що й це місце тепер небезпечне, тож треба їхати далі. Микола запропонував вирушати в дорогу без нього, проте жінка наполягла, аби й він був із ними, бо ж довкола не вгавали обстріли, було дуже страшно. І наступного дня сім’я зважилася на виїзд.
Дорогою на Хмельниччину їм траплялися блокпости з українськими військовими. Попри важку обстановку, чоловіки були ввічливими, вітали жінку з Жіночим днем.
На Хмельниччині пан Микола пробув недовго. Щойно надійшла звістка про деокупацію Ірпеня, повернувся додому. Разом із колегами лагодив автомобілі для військових. Та вже тоді вирішив, що піде воювати, але дружині, яка з дітьми залишилась у Хмельницькій області, про це не говорив. У червні пройшов медкомісію. І лише коли отримав повістку, повідомив: «Мені роблять військовий білет. Невдовзі вирушу на полігон».
Ірина й діти повернулися додому. 28 липня 2022 року вони провели свого чоловіка й батька до військкомату. Прощання було важким, зі сльозами: Микола запевняв, що все буде добре, а Ірина обіцяла чекати його й берегти дітей.
Спочатку Микола Бернацький разом із іншими новобранцями навчався військового вишколу на Яворівському полігоні, опановував навички санітара й стрільця. А вже 1 жовтня 2022 року його відправили під Бахмут, а саме — в Озарянівку, Курдюмівку, де перебував місяць і звідки після поранення відвели. Далі у складі військового підрозділу чоловік звільняв Харківщину, був у Миколаївській області. А вже з 9 жовтня 2023 року перебував у Слов’янську і під Богданівкою.
Востаннє телефонував дружині 20 жовтня. «Він сказав мені, що йде на завдання і зв’язку з ним деякий час не буде, — розповідає Ірина. — Уже потім, установлюючи хронологію подій, з’ясувалося, що бійці 8 днів перебували на позиціях, звідки їх вивели в Часів Яр, аби дати обсохнути, бо падали рясні дощі. Телефонувати мені чоловік не міг, інтернет був зовсім слабкий, але 30 жовтня перед виходом на позиції надіслав фото (останнє, ніби як прощальне) зі своїми побратимами, із якими познайомився ще на полігоні. Вони якраз поповнили їхній підрозділ. Микола чекав на тих хлопців, бо дуже з ними здружився».
Третього листопада я написала ротному, він відповів: «Усе добре, на позиціях. Не переживайте». Але наступного ранку вона прокинулася з невимовною тривогою у серці, місця собі не знаходила. Не випускала телефону з рук, чекаючи хоч якоїсь звістки від свого Миколи. Так і не дочекавшись, уранці 5 листопада написала повідомлення його ротному. Він не відповів. За кілька годин Ірина знову відправила повідомлення, але відповіді не було.
Тоді жінка набрала номер телефону військової частини, де служив Микола. Один із його побратимів заспокоїв: «Усе добре, він на позиціях. Якби щось пішло не так, ми би знали». Та серце підказувало Ірині: не все добре! 7 листопада вона знову зателефонувала побратиму свого чоловіка, з яким він служив від початку: «Чи ти щось знаєш про Колю?» А той якось невпевнено, вагаючись, відповів: «Я нічого не знаю. Мені нічого не кажуть». Жінка стверджує, що добре його знала, він завжди спілкувався охоче, відкрито, а тут сказав — і відключив мобільний. Та 9 листопада їй все ж прийшло повідомлення від того побратима її чоловіка: «Я дізнався вчора, що Коля загинув». За 15 хвилин він підтвердив своє повідомлення дзвінком із мобільного, сказавши, що біда сталася 4 листопада, орієнтовно о 21-й годині, коли Микола з бійцями перебували під постійними обстрілами…
Невтішна дружина звернулася до Ірпінського військкомату, бо офіційного повідомлення про загибель Миколи не отримувала. І їй навіть дали надію: «Зачекай, не нервуйся, можливо, це якась помилка». Не знаючи, що робити далі, Ірина знову набрала номер військової частини. А там уже підтвердили страшну звістку: «Так, це правда. Микола загинув».
Увечері 10 листопада тіло загиблого привезли в місцевий морг. Поховали полеглого Героя в Ірпені, на Алеї пам’яті захисників України.
Микола Бернацький мріяв, що закінчиться війна, його родина житиме щасливо, матиме власний будинок, по вихідних він рибалитиме із синами. У січні 2024-го йому обіцяли відпустку, тож хотів із дружиною і дітьми поїхати десь відпочити, приділити їм якнайбільше уваги.
Але свій вічний спочинок він знайшов далеко від дому, захищаючи рідну країну від російської навали…
У скорботі за ним — дружина, сини, уся його велика родина.