Загинув, виконуючи бойове завдання неподалік населеного пункту Гришине Покровського району на Донеччині.

Народився Олександр у Любові Олексіївни та Миколи Михайловича Бернацьких у селі Михайлівка-Рубежівка на Київщині, де зростав і де закінчив місцеву школу. Мати Олександра багато років займалася домогосподарством. Батько працював слюсарем (нині продовжує роботу в котельні). У родині зростала ще й менша донька — Наталя. 

Сашко запам’ятався рідним доброю, позитивною дитиною. Хлопчиком любив співати, особливо жартівливі пісні. Хоча не завжди було до жартів. Дитинство Олександра видалося нелегким, підліткові роки припали на сутужні 1990-ті, тож щоб підтримати родину, із 16 років довелося почати працювати. І це була тяжка праця на рівні зі здоровими чоловіками — обробка шкіри на одному з підприємств у Рубежівці. Унаслідок навантажень на ній юнак навіть спину зірвав…

На жаль, життя складалося так, що багато працювати мусив не лише під час навчання, а й відразу після закінчення школи. Замість здобувати професійну освіту пішов заробляти на хліб каменярем. Утім, вищою школою стало саме життя — Олександр увесь час підвищував свою майстерність, оволодівав новими процесіями, разом із цим цікавився всім, що могло допомогти професійному зростанню. Тож до своїх професійних успіхів прийшов через постійну практику та щоденну роботу. Так він навчився робити якісні ремонти житлових приміщень, розібрався в електриці і навіть зміг лагодити мопеди та мотоцикли. З останнім багато допомагав друзям, міг навіть власну майстерню відкрити, однак це так і залишилося нереалізованим.

Останні роки свого життя працював слюсарем у ТОВ «Ніка-Компані» (із 2007-го до 2025 р.), виготовляв торгівельно-виставкове обладнання, яке затим розміщувалося у великих супермаркетах. «Усі колеги Олександра розуміли, що саме він може зробити те, що інші не могли, зокрема виготовити нестандартні деталі», — розповідає дружина Катерина і додає, що її чоловік таким самим працьовитим був і вдома: готував, мив, прав, обігрівав, прибирав… Одним із переконань Олександра було те, що чоловік повинен уміти робити все. Це жінка може не вміти…

До речі, згадує Катерина не лише те, як жили з Олександром, а й те, як усе почалося. «9 червня 2003 року я приїхала з Херсона і познайомилася з місцевою жінкою, подругою мами свого майбутнього чоловіка. Жінки вирішили нас познайомити, бо чомусь відчули, що ми можемо бути гарною парою. Запросили мене в гості до родини Олександра. І все сталося само собою. Коли ми зустрілися очима — я побачила в них… ліс. Відтоді ми не розлучалися. “Ти мене приворожила”, — любив говорити Олександр. Нас на цьому світі ніщо не могло розлучити. Ми все робили разом, не ділили роботу на чоловічу та жіночу. Ми не могли одне без одного. Вечорами любили сидіти на вулиці аж до ночі сидіти й спілкуватися, однак нам завжди було мало цього спілкування, ми до останнього були цікаві одне одному. А ще любили пити каву з однієї чашки…»

Катерина цю чашку й досі береже на згадку про ті спільні вечори, ця річ, яку колись привезла їхня донька з моря, була з подружжям багато років.

Одружилися Катерина та Олександр 26 січня 2005 р. Це була тиха святкова подія без весільної сукні та гучних і велелюдних застіль. Катерина — сирота, та й Олександр жив скромно, тож вирішили не влаштовувати пишної церемонії. Як зізнається дружина, найбільшим подарунком для неї був чоловік. Того ж року в молодят народилася донька Марина. Татова гордість. Нині вона вже доросла дівчина, студентка, навчається на стоматолога і вже й працює. 

В Олександра була мрія — придбати власне житло. Щоб її реалізувати — у всьому собі відмовляли, збираючи кошти. Наполегливість дала свої плоди. Через якийсь час Бернацькі стали власниками квартири в новобудові у Михайлівці-Рубежівці. Однак події, які розгорталися в країні, не дали змоги насолодитися життям у новій оселі. Почалася повномасштабна війна. 

Лиха звістка про бомбардування українських міст застала Бернацьких на світанку в ліжку. У наступні дні президент України оголошує мобілізацію. Для Олександра це був чіткий сигнал: треба збиратися на фронт. Але й підготуватися до бойових дій удома теж потрібно. Тож разом із дружиною перенесли необхідні речі в підвал. «У мене серце стиснулося. Олександр пішов до воєнккомату. Я чекала, що буде далі. Але невдовзі чоловік повернувся — Бучанький воєнккомат не міг приймати. Олександр вирішив відразу податися до ТрО. Там і перебуватиме до 2023 року, допомагаючи всім, чим міг». 

Зовсім скоро у Михайлівці-Рубежівці ставало дедалі небезпечніше. У селі вже стояли танки. Довелося виїздити. 8 березня із донькою та племінницею подалися в Нововолинськ. Однак відразу, коли село було деокуповане, Олександр повернувся назад, а сім’я долучилася до нього після Великодня.

Вечорами Олександр робив у квартирі ремонт, щоб родині було як жити. Перейшли в неї в листопаді 2022 року. Однак у квітні 2023 року пролунав дзвінок із воєнккомату. Олександр зібрався й поїхав. Назавжди. 

Спочатку він служив у піхоті. Був поранений — після вибуху уламок увійшов у стопу (звідти його так і не змогли забрати), місяць проходив реабілітацію. Здоров’я похитнулося: захисник потребував оперативного втручання, потребував лікування зубів, важко дихав через викривлену носоглотку… Але він не скаржився ні на що. 

«Бойовий досвід Олександр здобув не під час повномасштабної війни, а раніше, адже понад рік був учасником АТО під Луганськом. Там і отримав чимало контузій. А повернення до бойових завдань загострило і старі проблеми зі здоров’ям, і додало нових. Однак хай би як він себе не почував — служба для нього була справою честі. Тож не шкодував себе і робив усе, що міг, і навіть більше», — розповідає Катерина.

Власне, він тримав при собі й емоції, і те, що бачив і знав, щоб берегти душевний спокій рідних, особливо дружини, адже сам факт перебування його на фронті уже приносив неабиякі щоденні хвилювання. Але коли навіть він не витримував жахів війни, то прохоплювався скупим фактом: «Ти думаєш, легко два дні спати на мертвому кацапі?»

«Ніколи не бачила, щоб він плакав, — пояснює дружина. — Але вперше побачила сльози, коли у Бучі грав військовий оркестр. Чоловік сказав, що не може це спокійно слухати. “Мені шкода хлопців, які гинуть на фронті, і після себе не залишили ні дітей, ні родини — нічого… Я щасливий, що в моєї сім’ї є дах над головою”». 

Олександр завжди дуже переживав за хлопців, що служили на фронті в окопах. А рідні переживали за нього. Адже кожна телефонна розмова, кожне сповіщення чи приїзд додому міг виявитися останнім. Так і сталося. 

Додому Олександр приїхав усього за чотири дні до загибелі. Як згадує дружина, як завжди, хотів обдарувати її якимись подарунками, кудись повести, порадувати. У нього було таке відчуття, наче він не встигає щось зробити. 

Під час цих останніх днів дружина враз чомусь, керуючись якимось невідомим їй імпульсом, сказала: «Прощавай». А він: «Ні, до нових зустрічей!» «Сама не знаю, чому так йому сказала…» — не може збагнути Катерина.

Олександр Бернацький служив командиром відділення-екіпажу безпілотних літальних комплексів. 12 вересня 2025 року був на бойовому завданні неподалік населеного пункту Гришине Покровського району на Донеччині. Його бригада запускала дрони. Їх було в команді троє. Вони мали запустити останній дрон і вже піти відпочивати. 

Останніми словами Олександра, як сказав побратим, були: «Ходімо, останній виліт». Інший його поправив: «Нехай це буде передостанній».

О 23.54 сталася біда. Під час підйому дрона снаряд зробив самоскид. Двох хлопців порвало. Третій вижив. 

Ховали героя в закритій труні.

Як зізнається Катерина, вона щодня встає й лягає зі словами, зверненими до чоловіка: «дякую» і «пробач». «Лише одна вдячність за все, що було, і пробачення за те, що не вберегла», — пояснює вона.

Похований захисник у вересні 2025 року на Рубежівському центральному кладовищі. 

Олександр Бернацький відзначений медаллю від 32-ї окремої механізованої бригади, а також має дві медалі за оборону Торецької громади, медаль учасника АТО, грамоти за відвагу та ін.

Яким згадують рідні Олександра? Зі слів дружини, справедливість для нього була на першому місці. А ще багато важили чесність, щирість, відкритість. Дім був храмом цього чоловіка, його фортецею, місцем сили, де він набирався позитиву. Усмішка, сміх і жарти були для нього ліками. І так само цим зцілював своїх близьких. Він хотів, щоб довкола була радість. 

Мандрувати світом, відкривати для себе інші краї, культури і звичаї, та й просто жити і відпочивати з родиною зосталися для Олександра мріями, які він так і не встиг реалізувати…

У скорботі залишилися дружина, донька, батьки та сестра..