Народилася 2 травня1937 року.
85-річна Віра Безсмертна загинула 15 березня 2022 року.
Дата народження Віри Трохимівни, за словами її сина Валерія, неточна. У різні періоди родина цієї жінки зазнала насилля і від німецьких, і від радянських та російських окупантів, тому життя видалося важким.
Народилася Віра Безсмертна в селі Паволоч Житомирської області. У сім’ї зростали 12 дітей. Щоб прогодувати їх, батьки тримали худобу, коней, за що в 30-х роках минулого століття їх розкуркулили. «Після цього, наскільки мені відомо з розповідей, із дітей вижила одна моя мати — Віра Трохимівна», — розповідає Валерій Миколайович Безсмертний.
Мати пані Віри була неграмотною, дати народження своїх дітей не записувала.
У ті часи село не можна було покинути просто так, без паспорта, а паспорти видавали тільки в разі крайньої потреби. Так, Віра в юному віці захворіла і їй дали путівку в санаторій кримського міста Саки. Для того, аби вона туди поїхала, потрібно було виготовити паспорт. У її матері запитали, скільки дівчинці років? Жінка, трохи подумавши, відповіла: «Коли в село зайшли німці, я її ще на руках носила». Тож рік народження записали «на око» — 1937-й.
Віра Трохимівна жила на Житомирщині до 25 років. Після закінчення семи класів працювала в артілі з виготовлення ґудзиків. Потім, маючи паспорт, виїхала до Ірпеня, 10 років працювала на склозаводі. Вийшла заміж за корінного ірпінця. Коли народила двох дітей, звільнилася. Трохи згодом знайшла собі іншу роботу — стала санітаркою в санаторії «Ластівка», пізніше — робітницею на Ірпінській шкіргалантерейній фабриці, звідти й вийшла на пенсію.
Не менш трагічно склалося й життя родини її чоловіка — Миколи Безсмертного, 1939 року народження. Його дід і прадід були лісниками в Ірпені, займалися висадкою дерев. Дід теж мав велику сім’ю — семеро дітей. Під час німецької окупації родина не встигла евакуюватися, залишилася в місті. І коли радянські війська звільнили Ірпінь, діда потягли в НКВД, допитували, чому не евакуювався, чим займався? Він намагався пояснити, що з такою великою родиною переїжджати непросто, не встигли зібратися. Але його і слухати не хотіли, за нібито «співпрацю» з німцями дали рік вʼязниці. А всю сім’ю діда — його вагітну дружину та сімох дітей, за два тижні відправили в Сибір. По дорозі дружина під час пологів померла. Діти залишилися самі, їх поселили в якомусь селі. Через рік їхній батько вийшов із в’язниці, а діти так і зосталися в Сибіру. За родинними переказами, діти написали листа Сталіну, аби їх відпустили жити до батька. Через деякий час їх справді відпустили, цілий місяць вони добиралися в Ірпінь.
Після звільнення із в’язниці з діда зняли судимість. У 1992 році визнали репресованим і його сина Миколу — чоловіка Віри Трохимівни. Він прожив недовге життя: був ліквідатором аварії на Чорнобильській АЕС, помер у 57 років.
Отже, Віра Трохимівна залишилася жити з донькою. Із роками жінку обсіли хвороби — цукровий діабет, гіпертонія, деменція. Син розповідає, що якось повіз матір у рідне село, вони знайшли, де стояла хата її дитинства. Зустріли сусідку, з якою вона працювала в артілі, ще одну колишню старшу подругу. Але жінка вже тоді їх не впізнала…
У грудні 2021-го, за два місяці до війни, донька пані Віри отримала складний перелом ноги. У Бучанській лікарні вона пролежала майже 70 днів, проте вийшла звідти, якраз перед війною, на милицях.
У матері прогресувала деменція, вона часом нікого не впізнавала, а донька, котра її доглядала, тепер сама потребувала допомоги. Хотів забрати матір до себе у Вишгород Валерій — його дружина захворіла на короновірус. Тож на родинній нараді вирішили тимчасово помістити Віру Трохимівну до будинку для літніх людей, а коли її донька, у прямому сенсі, стане на ноги — знову житимуть разом. Так і вчинили.
За кілька днів розпочалася повномасштабна війна. Пан Валерій із сім’єю евакуювався з Вишгорода в село Перемога, та це село російські війська окупували вже 26 лютого. Невдовзі він із родиною через так званий «зелений коридор» виїхав на Львівщину. Щодня звідти телефонував в Ірпінь сестрі, яка з чоловіком залишилася в місті, власнику будинку для літніх людей, аби дізнатися, як вони?
Сестра розповідала, що в їхній двір були «прильоти», в кімнаті, де раніше жила мати, повилітали вікна.
5-го березня мобільний звʼязок із Ірпенем зник. Сусідка, котрій удалося виїхати звідти 4-го березня, в телефонній розмові повідомила Валерію Безсмертному, що напередодні чула, як кричала його сестра. Каже, до них 5-го в обід зайшли окупанти, позабирали з телефонів sim-карти. Потім прийшли знову і взагалі порозбивали мобільні об поріг…
Будинок для літніх людей перед самою окупацією встигли евакуювати до Києва. Про це, коли з’явився зв’язок, пану Валерію повідомила племінниця. Однак 15 березня вона знову зателефонувала і сказала, що Віра Трохимівна у важкому стані. А вже через годину із сумом промовила у слухавку: «Померла. Через цукрову кому».
Віра Трохимівна Безсмертна була працьовита, доброзичлива, спокійна, але дещо замкнута — певно, через важкі випробування, що випали на її долю. Вона прожила 85 років, за паспортом. Скільки ж насправді — ніхто не знає. Та вже й навряд чи дізнається…
У жалобі залишилися син (1963 року народження), донька (1969 р. н.), троє онуків.