Народився 5 лютого 1997 року в селі Козинці в багатодітній сім’ї, де був дев’ятою, наймолодшою дитиною.
26-річний Владислав Бондаренко загинув 26 лютого 2023 року.
Освіта: закінчив Козинцівську школу, пішов навчатися в Новобілицький будівельний коледж. Отримував грамоти за успішність та активність.
Владислав рано став напівсиротою: коли хлопчику виповнилося шість років, від онкологічного захворювання померла його мама. І на свій Перший дзвоник, і на випускний Влад ішов сам, із сумом споглядаючи, як його однокласників супроводжують мами…
За маму йому стала старша сестра Тетяна. Вона неофіційно опікувала молодшого брата, хоча на той час мала вже власну дитину. Пані Тетяна згадує, що Владислав ріс дуже слухняним і вдячним хлопцем: добре навчався, гарно поводився, за нього ніколи не доводилося червоніти. Він ні на що не скаржився і свої проблеми вирішував самотужки, оберігаючи сестру від зайвих, на його думку, хвилювань.
Працював у будівельній компанії, займався ремонтом будинків і квартир. Його трудова діяльність переривалася лише на термін строкової служби — Владислав Бондаренко служив у штурмовій бригаді. Тимчасом помер і його батько…
У жовтні 2022 року чоловіка призвали до лав ЗСУ. Він став командиром відділення 77-ї штурмової бригади. До початку лютого 2023 року їхній підрозділ перебував у Житомирі на навчанні. Інколи молодий боєць приїжджав додому, але про службу розповідав мало: і тому, що це — секретна інформація, і тому, що не хотів хвилювати рідних. На запитання про війну відповідав коротко й оптимістично: «Усе буде добре. Я бережу себе і своїх хлопців».
Востаннє Влад навідався додому 10 лютого — перед відправкою на Бахмут захисникам дали можливість побути зі своїми родинами. Але він нікому про це не розповів. Знизуючи плечима, запевняв: «Я не знаю, куди ми поїдемо, але не переживайте за мене, усе буде добре».
Під Бахмутом молодий воїн провоював повних 14 днів. Це був його перший і останній бій. Їхній підрозділ, що виходив з оточення, накрила ворожа артилерія. У тому бою загинув він один… Інші хлопці теж отримали травми, їх відправили до шпиталю. А поранення Владислава виявилося несумісним із життям. Судмедексперт пізніше повідомив його рідним, що уламок снаряда зайшов через бік і розірвав легеневу артерію. Унаслідок цього виникла велика крововтрата, урятувати бійця було неможливо…
Владислав Бондаренко загинув у неділю, 26 лютого. Уранці у вівторок, 28 лютого, сестра захисника Тетяна отримала похоронку. А тіло полеглого привезли на поховання в суботу увечері, бо з території, де точилися бої, не одразу вдалося його забрати. Із Бахмута до Дніпра останки героя везли п’ять діб…
Поховали загиблого в рідному селі біля батька й мами. На жаль, окрім Владислава, у колись великій і дружній сім’ї вже немає старшого брата і двох сестер. Іще в одного брата, Євгена, діагностували онкологічне захворювання. Коли отримував повістку, Влад мав можливість оформити опіку над хворим братом і не піти на війну. Але не зробив цього. Натомість у телефонних розмовах завжди запитував: «Як Женя себе почуває?», а за себе просив не хвилюватися, говорив: «Ми дамо чортів цим росіянам! Переможемо! Ми будемо вільні, незалежні!» А ще казав: «Якщо не ми, чоловіки, захищатимемо наших дівчат, жінок і наших сестер, то хто тоді?»
Владислав Бондаренко ніколи не ховався ні за чиї спини. Він завжди сам ухвалював важливі рішення, ішов попереду і вів за собою інших.
Посмертно йому присвоєно звання «Героя міста Ірпінь». У будівельному коледжі, де він навчався, йому та іншим учням, котрі полягли на цій жорстокій війні, збираються встановити стелу пам’яті.
Його родина дуже важко переживає втрату наймолодшого брата. Пані Тетяна каже, що відчуття таке, ніби втратила власну дитину. «Мені здається, наче він кудись ненадовго поїхав і скоро повернеться. Чекаю на нього. Ходжу на його могилу, а не можу прийняти того, що Влад уже пішов у засвіти».
Власної родини загиблий не мав, приїжджаючи додому, часто повторював: «Я так хочу, щоб усі ми зібралися разом. І щоб у нас у родині було тепло й затишно». Його дівчина мала приїхати з Німеччини, вони збиралися одружитися. Але він так і не став на весільний рушник, не встиг відчути себе нареченим, чоловіком, батьком…
У жалобі залишилася його родина й наречена.