Народився 11 жовтня 1980 року в місті Буча, де й прожив усе своє життя.
Михайло Бойченко як тероборонівець загинув 4 березня 2022 року.
Освіта: навчався в Бучанській школі №3. Із пʼятирічного віку займався бальними танцями. Закінчив Національний транспортний університет у Києві, за фахом «Фінанси», став співвласником бучанського аматорського клубу «Фенікс», в якому до травми меніска був і гравцем.
Батько — Сергій Миколайович Бойченко — багато років поспіль працює в «Теплоенерго» (нині на посаді старшого чергового електромонтера), мати — Алла Вікторівна Бойченко — керує відділом економіки кадрової роботи архівної справи в комунальному закладі Київської обласної ради «Київське обласне бюро судово-медичної експертизи». Окрім сина народили й виховали й молодшу доньку Бойченко Михайлину Сергіївну.
Попри молодий вік Михайло в серпні 2021 року в Гостомелі заснував ветеринарну клініку «Golden Paw». Із товаришем почав займатися автомобільним бізнесом — установкою додаткового освітлення та аудіосистем. А в 2021 році балотувався місцевим депутатом у Бучі — стільки в ньому було енергії й запалу щось робити.
«Він за все брався, дуже комунікабельним був. Ще в школі починав підприємницьку діяльність — купував різні чохли для телефонів декорував та перепродавав. Потім знайшов свою справу — йому подобалися автомобілі, тож хотів у діда взяти старий москвич-412 та відреставрувати його, обладнати аудіосистемою для виставки в 2022 році», — розповідають батьки.
Михайло мріяв створити сім’ю, мати дітей, власний дім, подорожувати… Коли ще був у школі, бажав поїхати навчатися за кордон, але для батьків це було дорого. Та й після того, як уперше побував закордоном, сказав: «Там добре подорожувати, відпочивати. А жити я буду тільки в Україні». Бо тут бачив багато перспектив.
В армії не служив, але у квітні 2022 року мав закінчувати військову кафедру в університеті, а в червні — отримати диплом бакалавра.
На початку повномасштабної війни родина Бойченків перебувала вдома. Батько прокинувся о 6-й ранку, аби зібратися на роботу. Однак пролунав дзвінок: «Почалася війна». Незабаром і мати прокинулася — від того, що над будинком пролетів винищувач.
Михайло, зрозумівши, що сталося, перш за все поїхав на Троєщину за другом Олексієм, аби забрати його до Бучі та записатися до місцевої тероборони. Прийшли, щоб стати на облік, але охочих було багато, тож попросили прийти наступного дня.
Хлопці поїхали в Козинці, до бабусі Михайла. У цьому селі його родич Василь був АТОшником. Він там зібрав людей для тероборони і запросив до неї хлопців. Вони пішли відразу.
4 березня близько шостої ранку почався бій неподалік блокпосту на мосту на Рубежівку. Додзвонитися до хлопців батьки не змогли. Останнє повідомлення близько десятої ранку Олексій написав своєму діду: «Ми в Милій, будемо ліс рубати».
Автомобіль із тілом Михайла та його попутниками, хрещеним Василем і другом Олексієм, був знайдений розстріляним і спаленим на трасі поблизу села Дмитрівка Київської області. Стала відома інформація про замінування об’їзних доріг у лісі, тому єдиним шляхом повернення в село залишилася траса.
Як зазначають батьки Михайла, їх усіх, скоріш за все, розстріляли прямо в машині, а потім автівку спалили.
24-річний Михайло Бойченко разом із Олексієм та Василем загинули, захищаючи Бучанський район…
Похований Михайло в селі Козинці, звідки родом його мама та рідні.
У скорботі залишилися батьки, сестра, родина.