Народився Григорій Божок 14 березня 1950 року на Вінниччині, у місті Бершадь у сім’ї Божків Григорія Мефодійовича та Ольги Іванівни.
Загинув 13 квітня 2022 року в Ірпені під час окупації у віці 72 роки.
Освіта: вивчився на фельдшера в Київському медичному училищі № 2, закінчив лікувальний факультет Національного медичного інституту (нині — університет імені О. О. Богомольця), здобув спеціальність лікаря.
Батько Григорія служив військовим, героїчно воював у Другій світовій війні, мав велику кількість нагород, орденів, медалей. Був довгожителем — дожив до сторіччя, а за ним цей світ залишила мама Григорія — Ольга, яка багато років працювала бібліотекарем. Люблячий син Григорій був їх справжньою гордістю.
Закінчивши місцеву школу, у 1969 р. здобув освіту фельдшера в Київському медичному училищі № 2, за розподілом був направлений до Харкова, де працював фельдшером швидкої медичної допомоги. У період із 1969-го до 1973 р. пройшов строкову службу в Збройних силах у місті Остер, що на Чернігівщині.
Після повернення з армії продовжив навчання. У 1980 році закінчив лікувальний факультет Національного медичного інституту (нині — університет імені О. О. Богомольця), здобув спеціальність лікаря, після чого працював лікарем у Київській обласній психіатричній лікарні № 1.
Постійно підвищував кваліфікацію та професійний рівень. Пройшов трудовий шлях довжиною в 51 рік у цій надскладній та вкрай потрібнішій професії.
У 1986–1994 рр. Григорій Григорович працював лікарем на Чорнобильській АЕС, став першим начальником новоствореної медичної служби Чорнобильської зони АЕС УВС Київської області. У 1994 р. очолив регіональну спеціалізовану медичну бригаду ГУМВС України в Київській області з ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи. Під час аварії на ЧАС безпосередньо надавав допомогу постраждалим, відчайдушно боровся за кожного, отримав опромінення, важкі хвороби. У 1996 році звільнений зі служби в МВС України за віком. Але кожен, хто знав особисто Григорія Григоровича, підтвердить, що це не могло його зламати та змусити покинути професійну діяльність.
Бажання служити людям та бути корисним Батьківщині було настільки сильним, що Григорій Григорович самовіддано продовжив працювати лікарем-психіатром в Ірпінській центральній міській поліклініці (1996–2005 рр.). Так він став жителем Міста-Героя Ірпеня, яке полюбив, як рідне, пишався тим, що є ірпінцем, і де залишиться жити його світла памʼять.
Із 2005-го по 2020 роки щодня рятував життя вже як лікар Центру екстреної медичної допомоги та медицини катастроф м. Києва, де, зі спогадів колективу, Григорій Григорович попри вік та наявність у підпорядкуванні санітарів та фельдшера, навіть у найскладніших ситуаціях назустріч небезпеці йшов першим, щоб урятувати людські долі та мінімізувати ризики завдання шкоди як пацієнтам, так і медикам.
Лікар вищої категорії, ветеран праці (51 рік трудового стажу), полковник
МВС України, ліквідатор аварії на Чорнобильській АЕС 1-ї категорії, інвалід війни 2-ї групи, член ГО «Фонд інвалідів Чорнобиля», у роботі якого брав активну участь.
Багаторазово нагороджувався за високі особисті та професійні якості, зокрема «За високий професіоналізм та активну громадську позицію, гуманність, мужність, честь, сердечне ставлення до людей, що постраждали від наслідків аварії на ЧАЕС» нагороджений орденом «За мужність та честь» (2011 р.).
Ірпінським міським головою у 2021 році напередодні повномасштабного вторгнення нагороджений пам’ятною медаллю. За мужність, проявлену під час ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, вагомий особистий внесок нагороджений грамотами ВК Ірпінської міської ради (2019, 2020 рр.).
За активну життєву позицію, наполегливу працю та з нагоди 26-ї річниці аварії на ЧАЕС отримав подяку Верховної Ради України (2010 р.), подяки ОВС України (2008, 2009 р. р.). Про роботу Божка Григорія Григоровича у трагічний час аварії на Чорнобильській АЕС описано у книзі «На варті здоров’я правоохоронців» (документально-публіцистичний нарис із історії становлення та розвитку служби охорони здоров’я МВС України, авторський колектив МВС України, 2003 р.).
Людина з великої літери, лікар та патріот, який обов’язок ставив вище свого життя та безпеки. Люблячий чоловік, дідусь, вірний друг, співслуживець, якого поважали, любили, на мужність, знання та досвід якого покладалися люди.
Надзвичайно освічена, талановита та досвідчена людина з безмежною жагою до життя, любов’ю до усього живого. Мав багато захоплень — історія, література, спорт тощо, неймовірно гарно співав, декламував вірші, грав на гітарі, мав гострий розум та неповторне почуття гумору. Нікому не відмовив ні в допомозі, ані в пораді. Люди, які знали Григорія, називали його «людиною-енциклопедією», «гуру».
Але Григорій Григорович мав повагу і здобутки не лише у професійній сфері. Для родини він перш за все — люблячий, турботливий чоловік, батько, дідусь, надійна опора та справжній друг, найкраща в світі добра чуйна людина.
Дружина Григорія — Замкова Ольга Вікторівна. Він був прекрасним батьком доньок Анни, Катерини та Дарини (син Вадим, на жаль, у 2021 році помер внаслідок тяжкої хвороби). Найкращий дідусь для онуків Михайла, Володимира, Марка, які дуже за ним сумують.
Коли почалося повномасштабне вторгнення росіян, Григорій із Ольгою перебували вдома в м. Ірпені разом із онуками Михайлом та Володимиром та донькою Катериною. Григорій доглядав онуків, адже доньки працювали, а Ольга була хвора на ковід, із високою температурою та пневмонією. Ближче до вечора до них долучилася донька Анна, яку війна застала на роботі у м. Києві, привезла запас ліків і продуктів. Від інтенсивних боїв довелося ховатися в підвалі. Григорій Григорович був рішуче налаштований — ходив у військкомат, аби його взяли добровольцем боронити Ірпінь, але йому відмовили через вік. Ситуація в Ірпені різко погіршувалася, перебувати там ставало смертельно небезпечно. Потрібно було вивозити з-під обстрілів дітей. Ольга Вікторівна із доньками наважилися це зробити, хоча вже й були підірвані мости, що пов’язували зі столицею. Сімʼя слізно благала Григорія поїхати хоч трішки далі від епіцентру подій.
Григорій Григорович категорично відмовився виїздити з міста, мотивуючи тим, що він потрібен ірпінцям передусім як лікар, і сказав: «Я — лікар, умію поводитися в екстрених ситуаціях, я маю бути корисним тут». Або ж: «Невже ви не розумієте, що якщо такі, як я, поїдуть, то нікому буде людям допомагати? Як я поїду — то не від кулі, а від сорому помру!», «зі мною все буде добре, не хвилюйтеся, а як ні, то я хоч не дарма загину, а за Україну і свій народ!»… Отже,  залишився вдома. Лише благав старшу доньку Анну вивезти хвору Ольгу та онуків, казав: «Анюто, доню, я у вас із Катюшею вірю, ви зможете, рятуйте маму та дітей. Я вас більше за життя люблю, але маю лишитися й бути корисним. Це війна», та, звертаючись до доньок, наполягав, щоб швидше їхали евакуйовувати  маму та дітей.
Хай би як було важко, але в ситуації масивних обстрілів та розстрілів доньки послухали батька і вивезли маму з дітьми на Житомирщину, потім неодноразово змінювали місце перебування, адже воєнні злочини проти мирного населення поширювалися далі державою, окрім того потрібно було лікувати матір, яка вже зовсім погано почувалася, та дітей.
Родина підтримувала звʼязок із Григорієм майже до останнього (коли був доступний мобільний звʼязок). Але потім він обірвався. І що далі було з Григорієм Божком — рідні достеменно не знають.
Потім Анна, майже одразу, повернулася до Києва, працювала, як і багато інших людей, допомагала пораненим у лікарнях, одночасно шукаючи батька, адже до Ірпеня, на жаль, потрапити було ще неможливо.
Доньки весь час через знайомих і волонтерів намагалася вивідати бодай якусь інформацію про батька. Лише 4 квітня 2022 року вдалося дізнатися, що наприкінці березня 2022 року працівники МНС з українськими військовими його доставили в Київську обласну лікарню з тяжкими травмами — черепно-мозковою, опіками та з поламаними ребрами — без документів. На шиї Григорія були ключі від квартири.
Стан чоловіка був критичний та ускладнювався тривалою дорогою (через окупацію м. Ірпеня доїхати швидше було фізично неможливо), тому втрачено було понад дві доби. Щоб урятувати Григорія, його перевезли в НДСЛ «Охматдит», де лікарі докладали надлюдські зусилля для порятунку. Як виявилося згодом, медики також шукали родичів, але безуспішно, лише за особливими прикметами Григорія (татуювання, шрами) донька Катерина впізнала батька на одному з чисельних фото поранених, про що повідомила Анні. Щойно дізнавшись, де батько, донька Анна одразу приїхала до лікарні, де йому вже зробили трепанацію, трахеотомію та продовжували боротися за його життя, робили операції, крапельниці, підтримували апаратом дихання. (Приїжджали і його колеги, бажаючи ще хоч чимось допомогти.) Донька тримала його за руку та благала не залишати цей світ. Це було єдине прохання рідних, яке він виконати не зміг.
На жаль, медикам попри відчайдушні старання не вдалося його врятувати, 13.04.2022 р. Григорій Григорович Божок пішов у вічність. За фактом його смертельного поранення відкрите кримінальне провадження.
Більше живого Григорія Григоровича родині побачити вже не судилося.
Повернувшись після деокупації Ірпеня додому, рідні знайшли останні щоденникові записи Григорія Григоровича. Він нотував те, що відбувалося довкола, та свої думки: «Знову стріляють. Біля підʼїзду — трупи жінки і чоловіка. Піду в поліклініку, в Червоний Хрест, щоб їх забрали». Казав, що допомагає, кому може, а ліки майже всі, що були вдома, роздав людям, які їх потребували, тримається. Також чоловік залишив запис, де про всяк випадок (раптом уже не побачаться) щиро дякував старшій доньці, що вивезла онуків і жінку, бо дуже моторошно, холодно, лунають вибухи та постріли. Зазначав, що живе без електроенергії, у холодному домі, в якому від вибухової хвилі ще й вікно розбите…
Ось так, людина, яка жила з честю і на благо людей, поборола все, навіть власну онкологію, але загинула у жорстокій війні. На 71-му році життя замість поїхати від небезпеки, Григорій Григорович обрав Батьківщину і місто Ірпінь, яке стало йому рідним домом, а також допомогу ірпінцям у найбільш непростий для всіх нас час.
У жалобі вже два роки перебуває сім’я Григорія. Його дружина Ольга поділилася своєю скорботою: «Для мене особисто — це коханий чоловік і рідна людина, горе від утрати якої безмежне. Це горе стає ще страшнішим, коли я згадую його розповіді про те, що він переживав ці довгі страшні холодні тижні під час активних бойових дій та окупації регіону».
Григорій Григорович Божок похований в Ірпені на міському кладовищі.
У пам’яті та молитвах рідних, близьких, колег, побратимів, друзів та величезної кількості вдячних пацієнтів Григорій Григорович Божок назавжди залишиться доброю та чуйною та гідною людиною.