Віктор Георгійович за фахом фізик-ядерщик. Вищу освіту отримав у Київському політехнічному інституті. Більш ніж 30 років працював на державному авіа будівному заводі «Антонов». Він ірпінчанин. Коли вийшов на пенсію, то перебрався на постійне мешкання до рідної племінниці Альони. Альона Чирва- Аль-Хамед юрист за фахом, відома в Ірпені волонтерка і громадський діяч. Мешкала родина на вулиці Пушкінській. Пані Альона розповідає:
« Вже у 2021 році дядько почав почуватися гірше, ніж раніше. Коли тата не стало, він був мені замість батька, усі важливі життєві питання я вирішувала з ним. Він став мені порадником і кращим другом.
Коли ж відбулося повномасштабне вторгнення росіян на територію України і захоплення ними нашого рідного Ірпеня, так сталося, що у нашому будинку ми з дядьком залишилися вдвох із нашої великої родини, ми і….21 тварина- собаки та коти.
Я опікуюся тваринами, які залишилися без господарів чи покинуті господарями через якісь вади тваронок. Після перших ворожих вибухів у місті залишилося багато бездомних тварин. Собак ставало все більше і більше у вольєрі, де я їз збирала, це біля стадіону, коли ж горіло все наше місто, то я наших «братів менших» забрала до себе додому. В цьому рішенні мене підтримав Віктор Георгійович. Він говорив: «Я старий солдат, витримаємо, і ти солдат, витримаєш, не плач». Він допомагав мені поратися з цим «господарством», не дивлячись на важку хворобу. Все було б більш-менш добре, якби 4 березня на подвір’я не заїхав ворожий танк, спочатку один, потім ще і ще. Росіяни відразу ж влаштували нам з дядьком терор-обшук, перевернули все в будинку, постіль дядька перетрусили декілька разів, мені приставляли автомат в спину, самі ставали позаду і змушували оглядати разом з ними будинок. Ця процедура стала щоденною. Коли побачили тварин, то запропонували розстріляти їх, а нам дочекатися «зеленого коридору» і виїхати. Виїхати я не могла через хворобу дядька- він ходив ледве-ледве. Алабая і вівчарок вони розстріляли. Маленьких песиків і середніх не чіпали, але глузували наді мною, і щоразу запитували: « Зачем ты с ними возишься? Зачем тебе это надо?» Коли бачили поїлки для тварин, туалети, консерви, то дивувалися і відверто сміялися. Дивувалися кавомашині, що стояла у мене в будинку на кухні, баночкам з нутеллою в холодильнику.
Про 24 дні існуванн в одному будинку з окупантами можна написати окрему книгу, з якої ми б дізналися багато нових речей і явищ про наших «сусідів і бувших братів». Не стримаюсь, скажу про головне, що чула з їхніх розмов: росіяни мріяли про перетворення Києва, Ірпеня, Київської області в Лас-Вегас, про приїзд путіна сюди, про те, як йому має все тут сподобатися. При цьому вони не соромилися мародерити сусідні будинки, нищити в них техніку, меблі, нищили все красиве, добротне. Крали одяг і зносили його до мене додому. Я не могла нічого сказати, дядько стримував мене, не дозволяв лаятися з ними, бо це було небезпечно.
5 березня під автоматами привели до підвалу нашого будинку 15 людей. Це були сусіди і мало відомі мені люди, тримали їх до 9 березня, потім відпустили, дозволивши евакуацію через Романівський міст. Дякувати Богові люди вийшли і вийшли із міста моя матуся і донька, які переховувалися весь цей час у підвалі маминого будинку.
19 березня мій дядько помер, я знайшла його на підлозі у його кімнаті.
«Закопай его в огороде, да и все»- була порада від окупантів. Я запитала дозволу, щоб винести тіло на лавку на зупинку, яка колись була автобусною. Знала, що наші волонтери їздять, забирають померлих і доставляють до моргів. Так і зробила. Та коли вийшла за паркан на вулицю Пушкінську, то «волосся стало дибки»- вулиця була заслана тілами розстріляних мешканців Ірпеня, я бачила розстріляне авто і трупи двох жінок-медиків місії Червоного хреста. На запитання: «Навіщо ви розстрілюєте мирних людей?, відповідь була така: «Мы не умеем воевать в условиях города и приказ нам был гасить всех подряд, никого не жалеть».
Білі пов’язки на праву руку були обов’язковими для носіння, я носила цей знак,бо треба було навідувати маму і доньку.
Дякую волонтерам мого рідного Ірпеня- вони робили неймовірні речі, найголовнішим було те, що вони вивозили померлих і вбитих до моргів Києва, інших невеликих міст Київської області.
Я забрала тіло мого дядька з моргу Багговутівської лікарні м. Києва. Поховали ми його в Ірпені за усіма християнськими звичаями аж у травні місяці.
30 березня о 4 ранку росіяни спішно покинули мій будинок, наше місто. Забрали з собою багато награбованого, у мене забрали два електрочайники, забрали тільки ємності, а прилади нагрівання, чомусь, залишили.