Народився 4 квітня 1946 року.

Загинув у віці 75 років 19 березня 2022 р. під час окупації Ірпеня.

Освіта: Віктор Георгійович за фахом фізик-ядерщик. Вищу освіту здобув у Київському політехнічному інституті імені Ігоря Сікорського. Понад 30 років працював на державному авіабудівному заводі «Антонов». Ірпінець. Коли вийшов на пенсію, то перебрався на постійне мешкання до рідної племінниці Альони на вулицю Пушкінську, що також в Ірпені. Альона Чирва-Аль-Хамед юристка за фахом, відома в Ірпені волонтерка і громадська діячка.

«Уже в 2021 році дядько почав почуватися гірше, ніж раніше. Коли тата не стало, він був мені замість батька — надійним порадником і найкращим другом, усі важливі життєві питання я вирішувала з ним, — розповідає Альона. —

Коли ж відбулося повномасштабне вторгнення росіян на територію України і захоплення Ірпеня, так сталося, що в нашому будинку ми з дядьком залишилися вдвох із усієї великої родини, ми  і… 21 тварина — собаки й коти.

 Я опікуюся тваринами, які лишилися без господарів чи були покинуті через якісь вади. Після перших ворожих вибухів у місті залишилося багато бездомних тварин. Собак ставало дедалі більше у вольєрі, де я їх збирала (це біля стадіону). Коли ж горіло все наше місто, то я наших утриманців забрала до себе додому. У цьому рішенні мене підтримав Віктор Георгійович. Він говорив: “Я старий солдат, витримаємо, і ти солдат, витримаєш, не плач”. Він допомагав мені впоратися з цим “господарством”, не дивлячись на важку хворобу. Усе було би більш-менш добре, якби 4 березня на подвір’я не заїхав ворожий танк, спочатку один, потім ще і ще. Росіяни відразу ж влаштували нам із дядьком терор-обшук, перевернули все в будинку, постіль дядька перетрусили декілька разів, мені приставляли автомат у спину, самі перебували позаду і змушували оглядати разом із ними будинок. Ця процедура стала щоденною. Коли побачили тварин, то запропонували розстріляти їх, а нам — дочекатися «зеленого коридору» і виїхати. Виїхати я не могла через хворобу дядька — він ходив ледве-ледве — про це я повідомила воякам “другої армії світу”.

Алабая і вівчарок росіяни таки розстріляли. Маленьких песиків і трохи більших не чіпали, але глузували наді мною, щоразу запитували: “Зачем ты с ними возишься? Зачем тебе это надо?”

Коли бачили поїлки для тварин, туалети, консерви, то дивувалися й відверто кепкували. Дивувалися кавомашині, що стояла в мене в будинку на кухні, баночкам із шоколадною пастою в холодильнику.

Про 24 дні існування в одному будинку з окупантами можна написати окрему книгу, з якої ми би дізналися багато нових речей і явищ про наших «сусідів і бувших братів». Не стримаюся, скажу про головне, що чула з їхніх розмов: росіяни мріяли про перетворення Києва, Ірпеня, Київської області в “Лас-Вегас”, про приїзд путіна сюди, про те, як йому має все тут сподобатися. Разом із цим вони не соромилися обкрадати сусідні будинки, нищити в них техніку, меблі, усе гарне й добротне. Крали одяг і зносили його до мене додому. Я не могла нічого сказати, дядько стримував мене, не дозволяв лаятися з ними, бо це було небезпечно.

5 березня під автоматами привели до підвалу нашого будинку 15 людей. Це були сусіди і маловідомі мені ірпінці. Тримали їх до 9 березня, потім відпустили, дозволивши евакуцію через Романівський міст. Дякувати Богові, люди вийшли, як і моя матуся і донька, які переховувалися весь цей час у підвалі маминого будинку.

19 березня мій дядько помер, я знайшла його на підлозі в його кімнаті.

«Закопай его в огороде, да и все», — була порада від окупантів. Я запитала дозволу, щоб винести тіло на лавку колишньої автобусної зупинки. Знала, що наші волонтери їздять, забирають померлих і доставялють до моргів. Так і зробила. Та коли вийшла за паркан на вулицю Пушкінську, то «волосся стало дибки» — вулиця була всіяна тілами розстріляних мешканців Ірпеня. Я бачила розстріляне авто і трупи двох жінок-медиків місії Червого хреста. На запитання: “Навіщо ви розстрілюєте мирних людей?”, відповідь була така: “Мы не умеем воевать в условиях города и приказ нам был гасить всех подряд, никого не жалеть”.

Білі пов’язки на праву руку були обов’язковими для носіння, я носила цей знак, бо треба було навідувати маму і доньку.

 30 березня о 4-й ранку росіяни спішно покинули мій будинок, наше місто. Забрали з собою багато награбованого, у мене забрали два електрочайники, щоправда, забрали тільки ємності, а прилади нагрівання, чомусь, залишили.

Дякую волонтерам мого рідного Ірпеня — вони робили неймовірні речі, а найголовніше — вивозили померлих і вбитих до моргів Києва, інших невеликих міст Київської області.

Я забирала тіло мого дядька з моргу Київської міської клінічної лікарні, що на Богговутівській. Поховали ми його в Ірпені за усіма християнськими звичаями аж у травні

».