Микола Давиденко героїчно загинув 10 лютого 2025 року при виконанні бойового завдання в районі н/п Шевченко Покровського району Донецької області.

Микола народився в селі Михайлівка-Рубежівка на Київщині. Батьки — Тетяна Миколаївна (приватна підприємиця) та Сергій Володимирович (будівельник). У родині ріс ще один син — молодший брат Миколи Максим, 2002 р. н. 

Дитиною Микола був дуже спокійним, привітним до всіх — охоче вітався із зустрічними на вулиці, був дружелюбним, мав багато друзів. Рідні його згадують слухняним хлопчиком, який у вільний час часто малював та навіть брався за розмальовки для дорослих зі складними візерунками.

Навчався в місцевій школі. Після закінчення школи вступив на навчання до МАУП на практичну психологію. Потім хотів вивчати кримінальну психологію, але не наважився. Паралельно з навчанням в інституті працював, влаштувавшись у «Шаленій білці» у Бучанському парку, а згодом — навчаючи дітей кататися на роликах у місцевому торгівельному центрі «Буча-Пасаж». Власне, щоб не просити на дрібні витрати гроші в батьків, брався за різну роботу: і кур’єрську розвозку, і дахи від листя очищував, і виконував різні дрібні доручення та прохання інших людей. Вільного часу собі практично не залишав.

Цікава деталь: на роботу з дому і назад він їхав на роликах. «Микола дуже рано став на ролики, навчившись кататися самотужки приблизно в 12 років. Багато катався вулицею, а ще любив лазити по деревах, не боявся висоти, був сміливим і витривалим. До речі, свого меншого брата він також залучив до роботи інструктором у “Шаленій білці”, — ділиться спогадами мати Тетяна Миколаївна і додає: — Щоправда, за фахом — психологом — він не встиг попрацювати: йому важливо було набути досвіду спілкування з дітьми, тож і напрацьовував його інструктором із роликів». 

Звідки його любов до дітей — батьки не знають. Він тягнувся до дітей, а діти — до нього. Утім, Микола вмів бути й вимогливим, чудово тримати дисципліну, не допускаючи негативних емоцій. Це допомагало не лише проводити заняття, а й перемагати у змаганнях. 

У 2018 році Микола Давиденко створив власну родину, одружившись на Варварі Дмитрівні Покотило. Однак так сталося, що шлюб існував недовго. Лишилася донька Єва, 2019 р. н. 

Повномасштабна війна застала Миколу Давиденка вдома, де він перебував до 11 березня. Але йому вдалося виїхати до Хмельницького разом із рідними. Там вони залишалися недовго, до 14 квітня. Війну Микола переживав дуже тяжко, хоча рідко ділився своїми думками та емоціями. Особливо беріг маму, щоб вона не хвилювалася. Він часом поводив себе як партизан, згадує вона.

У вересні 2024 року Микола Давиденко був призваний на військову службу. Після навчання потрапив на фронт. Його було призначено командиром взводу. За словами побратимів, був неймовірно щасливим, що командував таким бойовим колективом. Служив самовіддано, не даючи собі будь-яких поблажок перед іншими побратимами.

«8 лютого Микола йшов на позицію. Прошу: нехай тебе на день народження залишать не на нулі, щоб ти цей день провів у тиші. Але він відмовився, сказав, що не може допустити, щоб у когось із хлопців було на один день менше вихідного. “Вони мусять відпочити, я маю їх піти поміняти”, — була його відповідь. А 9 лютого, у день народження, зв’язку з ним уже не стало», — розповідає Тетяна Миколаївна. 

Син її вийшов із позицій. Мати до ночі чекала, що з’явиться від нього бодай якась звісточка, написала йому привітання із днем народження, але вже він його не прочитав. А 12 лютого родині принесли похоронку…

«Микола у всьому вмів бачити позитив. Казав, що йому дуже пощастило з командуванням, яке всюди, де він служив, було хорошим. Він нас завжди заспокоював. І коли ми зустрічалися з ним — востаннє, як виявилося, — у Львові, і коли говорили телефоном. До речі, під час останньої розмови ми розмовляли про його доньку, з якою ми активно спілкуємося, тож просив, щоб не дуже балували дівчинку. А ще сказав: “ви не хвилюйтеся, у вас ще Максим є, якщо щось зі мною станеться, то у вас ще будуть внуки”», — повідала Тетяна Миколаївна. 

Микола Сергійович Давиденко загинув 10 лютого 2025 року під час виконання бойового завдання неподалік населеного пункту Шевченко Покровського району Донецької області.

Хлопці вшістьох були на позиції, їх усіх накрило ударом дрона. Тіло Миколи змогли витягти і забрати, а інші хлопці вважаються безвісти зниклими. На впізнання тіла сина матір не взяли — їздили батько і брат. Відзначили, що уламки дуже пошкодили обличчя та грудну клітку. 

18 лютого у Михайлівці-Рубежівці Ірпінської громади попрощалися з 29-річним Миколою Давиденком, який загинув, захищаючи Україну від російських окупантів. 

У нього залишилися мама, батько, вітчим, брат, бабуся та маленька донечка, близькі та друзі.

«Микола дуже мріяв подорожувати Україною. Після війни хотів багато де побувати. А ще хотів відкрити власний роликовий клуб, адже він жив тими роликами», — у скорботі додає мати.