Народився 8 березня 1979 року в місті Потсдам у Німеччині в сімʼї військових.

42-річний Владислав Діденко загинув 5 березня 2022 року, не доживши три дні до свого 43-го дня народження.

Освіта: Київська гімназія № 257 «Синьоозерна», Національний технічний університет України «Київський політехнічний інститут», спеціалізація — менеджер.

Із 2007 року Владислав проживав в Ірпені, відтоді як познайомився зі своєю майбутньою дружиною Людмилою. Тут одружився, тут народився син Роман.

За словами дружини Людмили Діденко, Владислав був дуже світлою людиною, усіх любив. Дуже любив тварин, особливо котів та цуценят. «Раніше, коли ми мешкали в невеличкому приватному будинку на вул. Київській, Влад постійно приносив безхатьків-кошенят додому, ми їх виходжували й потім прилаштовували по сусідах. Так у нас і зʼявилися постійні чотирилапі члени сім’ї — два коти Кузіна і Тьома та дві собаки Боня і Боніта, урятовані з-під колес авто. 

Працював Влад менеджером: спочатку на фірмі “Сандора”, згодом у Сигарному домі “Фортуна”, пізніше відкрив свій бізнес — займався кавовими автоматами. Останніми роками перейшов до будівельної компанії, де продавав будівельні матеріали, вікна.

Йому подобалося лагодити автомобілі, зварювати метал, майструвати та лагодити щось по господарству, у вільний час — готувати щось смачненьке для нас із сином — і все йому легко вдавалося.

Улюблене хобі Влада — риболовля. Цьому він навчив і сина Ромчика.

Музику слухав різну. Багато читав, особливо класичну і філософську літературу. За натурою — веселий, був душею будь-якої компанії, де завжди лунали його дотепні жарти. Владислав умів підняти настрій, знав, як підтримати людину в найскладніші моменти. Він був великою розрадою не тільки для мене, а й для всіх родичів і знайомих.

Але найбільше в житті Влад любив сина Ромчика, який як дві краплі води схожий на свого татка. На момент початку війни й загибелі тата йому було 13. Якраз такий перехідний вік, коли хлопчику особливо потрібен батько. Влад завжди був для сина опорою та підтримкою, і досі залишається прикладом, взірцем. Ромчик постійно про нього згадує, йому дуже важко без батька.

Владислав любив людей, завжди всім допомагав. І загинув, допомагаючи іншим».

Про обставини його загибелі дружина Людмила розповідає наступне: «24 лютого 2022 року Владислав перебував у Києві на Виноградарі — у своєї мами, опікуном якої був за станом її здоров’я. Вона дуже хворіла, за останні роки перенесла чотири інсульти, почалися серйозні ускладнення, через які їй потрібен був постійний нагляд і догляд. Влад не міг залишити маму одну, але й дуже хвилювався за сина. Тому з перших днів повномасштабного вторгнення ми з ним цілодобово були на телефонному зв’язку. Війна додала клопотів: Влад пішов до товаришів, вони долучилися до тероборони. У ТЦК зброї не було, тож чоловіки сформували свою бригаду: вони готували підривні коктейлі “для зустрічі окупантів”, копали окопи, укріплювали мішками з піском блокпост на виїзді з Києва вбік Мостища та Мощуна. Тож Влад постійно чергував на блокпосту, а потім повертався подбати про лежачу хвору маму.

2 березня він перебував у Києві. Того ж дня о 10-й ранку моя сестра, що теж проживає в Ірпені в районі СМУ, неподалік школи № 3, зателефонувала мені. У сусідній приватний будинок “прилетіло”: вибуховою хвилею в них вибило всі вікна і зірвало двері, сильно побило дах. Сестра із семирічною донько дуже перелякалися, сестра запанікувала, каже мені: “Будемо виїжджати. Волонтери допоможуть, вони формують колони, у тебе 15 хвилин на збори”. Ми із сином не планували виїжджати, ми думали до останнього залишатися вдома у висотці по вул. Тургенівській (нині — Матвія Донцова), ховатися у підвалі. Але я розуміла, що без власного авто пізніше шансу виїхати може не бути. Я зателефонувала Владу: “Що робити?” Він відповів: “Однозначно виїжджай, рятуй сина”. 

Пізно ввечері 2 березня я зателефонувала йому з Вінницької області: “Знайомі люди нас прихистили. Ми в безпеці». 3 березня теж тричі спілкувалися: зранку, вдень і увечері. У цей час Влад був на блокпосту. А 4 березня зранку він не відповідав, я набирала знову і знову. Увечері його телефон уже був поза зоною досяжності. Я відчула: щось трапилося. Влад ніколи не вимикав телефон. Я забила на сполох, почала телефонувати всім його друзям, щоб його шукали. 7 березня зранку, напередодні дня народження Влада, зателефонував його друг Богдан і сказав, що знайшов тіло Владислава в моргу 8-ї лікарні на Виноградарі. Ніхто не знав, що сталося. Востаннє його бачили 3 березня на блокпосту. 

Я знайшла лікаря, який чергував 4 березня в тій лікарні. Лікар сказав, що Владислава ще живим, але без свідомості, 4 березня пізно увечері привезла машина Червоного Хреста з перехрестя Варшавської траси та повороту на Мостище і Мощун. А рано вранці 5 березня Влад помер від тяжких поранень, які були, як сказав лікар, несумісні з життям: множинні кульові і вогнепальні поранення. 

Поховати Влада вдалося 11 березня на кладовищі у Вишгороді біля тата і старшої сестри. У Ромчика навіть не було можливості попрощатися з батьком. Лише через місяць, щойно розмінували Ірпінь і дозволили повертатися додому, ми змогли прийти на його могилу, щоб встановити там хрест і табличку з надписом, ушанувавши пам’ять найдорожчої нам людини. Проте ніщо не в силах втамувати наш біль».