Народився 11 серпня 1979 року в місті Малин Житомирської області.
З 2015 року проживав у Бучі. Два роки до війни мешкав у Ірпені.
42-річний Ігор Дідківський загинув 5 березня 2022 року.
Освіта: після закінчення середньої школи навчався в ПТУ № 36.
Отримавши спеціальність «електрик», працював у столиці. В останні роки свого життя Ігор Миколайович став підприємцем, заснував власну справу — відкрив будівельну фірму, яка спеціалізувалася на будівництві та ремонтах.
Займався спортом — захоплювався змішаними бойовими мистецтвами, насамперед для підтримки фізичного стану, витримки й сили. Але і в престижних змаганнях брав участь: у 2018 році — у Всеукраїнському чемпіонаті з ММА, який проходив у Бучі в «Кампі», де він був найстаршим учасником (39 років) і вийшов у ½ фіналу. Спортсмен залишився дуже задоволений результатом, адже всі інші учасники були значно молодші, амбітніші, енергійніші. Він тоді програв лише чемпіону України із самбо: в першому бою переміг його, а в другому поступився молодому спортсмену по балах.
Коли в 2014 році розпочалася війна, чоловік хотів іти на Схід добровольцем. Але йому щось завадило і він почав займатися волонтерською діяльністю: разом із керівником «Бучанської варти» Богданом Яворським возив на фронт різну потрібну захисникам допомогу.
Коли вибухнула «повномасштабка», Ігор, котрий жив тоді в Ірпені, з першого ж дня пішов захищати свою громаду, свою країну. Знайомі хлопці з «Бучанської варти» привезли йому зброю з Києва, і він записався до тероборони.
Зі зброєю в руках Ігор виконував військові завдання зі знищення ворога і його техніки. Виконував обов’язки розвідника — передавав координати окупантів нашим військовим. Також допомагав цивільному населенню — розвозив ліки, продукти та інші необхідні речі…
Зі своєю рідною сестрою Іриною спілкувався у вайбері. Ще на початку великої війни він повідомив, що разом із побратимами потрапив в оточення. Пізніше командир брата розповів їй, як вони прийняли бій у Ворзелі, а коли відступали, то розділилися. Частину хлопців росіяни розстріляли, а ті, хто вцілів, відійшли до ТРЦ «Жираф». Чи був Ігор живим на той момент — невідомо. Сестрі повідомили, що він зник. Востаннє вона писала йому 4 березня й бачила — брат повідомлення прочитав. А увечері того ж дня Ірині зателефонував його друг і сказав: «Ігор телефонував мені о 14-й годині, попередив, нібито у бік БКЗ прямують приблизно 40 окупантів, а він іде підривати ворожий танк. Після цього зв’язок обірвався».
Спочатку рідні та побратими сподівалися, що Ігор Дідківський потрапив у полон. Сестра почала його розшукувати. Через вайбер, телеграм, фейсбук вона запитувала знайомих, чи хтось бачив Ігоря, чи знає щось про її брата? Пошуки тривали півтора місяця. Хоча вже 15 березня з чуток припускали, що Ігор начебто загинув і його тіло лежить десь між вулицями Вокзальною, Водопровідною і Яблунською. Але перевірити це не було можливості — тривали бої і сміливці, котрі б наважилися поїхати туди, теж могли загинути.
Пані Ірина свідчить, що шукала брата і в телеграм-чаті «Загиблі Бучанського регіону». Жінка каже, переглядати його було справжнім випробуванням для серця і психіки, адже там — фотографії понівечених тіл…
Зранку 11 квітня вона побачила допис у фейсбуці для тих, хто шукає своїх зниклих рідних, й написала туди. Її запитали, як брат був одягнений, який саме мав рюкзак, телефон? Коли жінка повідомила його прикмети, отримала відповідь: за таким описом є невпізнане тіло у Вишгородському морзі.
Ірина розповідає: «Мені надіслали фото його рюкзака для упізнання, а я попросила їх подивитися на ліву руку Ігоря, де в нього зрослися два пальці. Мені пообіцяли зробити це зранку, бо вже була пізня година. Утім, для себе я зауважила, що рюкзак на фото, яке мені надіслали, уже десь точно бачила. Згадала: в телеграм-чаті «Загиблі Бучанського регіону». Знову почала його гортати і серед багатьох тіл упізнала брата. Ні, не за обличчям, у нього пів голови не було… Упізнала за білизною — такої ні в кого не могло бути, бо йому мама сама її шила… Потім упізнала ніж, чотки, які він носив із собою».
Згідно з лікарським свідоцтвом про смерть Ігор загинув 5 березня внаслідок вогнепальних поранень тіла. Був похований у братській могилі в місті Буча біля церкви по вулиці Богдана Хмельницького, 7-В.
Згодом сестра дізналася, що Ігоря розстріляли на вулиці Яблунській неподалік будинку під номером 213. Його тіло майже місяць там пролежало на дорозі…
Поховали Ігоря Дідківського в Малині на Алеї Героїв.
Він був дуже сміливим, веселим, позитивним, а головне — людиною, яка завжди прийде на допомогу та навіть поділиться останнім… Часто усміхався, сяючи рівними білими зубами, мав чудове почуття гумору. Усі, хто з ним спілкувалися, зазначають саме цю його рису — життєрадісність. А ще чоловік багато читав, мав своє цікаве бачення світу.
В Ігоря Миколайовича залишилися двоє дітей: 15-річний Данило і 7-літня Аріна. Нині вони за кордоном. Ігор дуже любив їх. Данилка та сина сестри Ірини, з якими мешкав із 2015 року, навчав боротьбі, усі разом їздили влітку купатися на озеро, активно проводили час. Він мріяв дати дітям хорошу освіту, побачити, як вони влаштують своє життя, ким стануть. Дуже важко було повідомити їм, що тата більше немає…
В Ігоря залишилося двоє неповнолітніх дітей: Дідківський Данило Ігорович 2007 р. н., Дідківська Аріна Ігорівна 2015 р. н.; мама Дідківська Людмила Анатоліївна, тато Дідківський Микола Миколайович та сестри Ірина та Софія.
Ігоря нагороджено медаллю «За оборону рідної держави». Він — Почесний громадянин міст: Ірпінь, Буча, Малин. Православна церква України відзначила його медаллю за жертовність і любов до України. Усе — посмертно…
Пані Ірина говорить, що багато хлопців, котрі пішли на війну добровольцями й загинули в її перші дні, ніде не числяться. У її брата був командир — Зінін Микола Георгійович, який теж нині добивається, аби цих хлопців офіційно визнали тероборонівцями.