Світлана Дишкант народилася 5 листопада 1961 року.
Загинула 6 березня 2022 внаслідок смертельного поранення у Стоянці під час спроби виїхати з охопленого війною Ірпеня у віці 60 років.

Про події, що відбувалися в березні 2022 року в Ірпені, розповідає Чайка Людмила Володимирівна — донька Світлани Володимирівни і свідок тих трагічних подій:
«Ми з чоловіком та його брат із дружиною мешкали на вулиці Українській у місті Ірпені, моя мама і свекруха проживали в Києві. Коли почалося повномасштабне вторгнення росіян в Україну, обстріли Києва, ми вирішили забрати рідних до себе в Ірпінь. У нашому будинку був великий сучасний паркінг, який відразу ж почав служити мешканцям як укриття. Паркінг став місцем порятунку від обстрілів. Ми з рідними перебували тут до 6-го березня. Та коли холод, відсутність питної води, їжі, пожежі стали нестерпними, ми з сусідами по паркінгу вирішили вибиратися з міста.
6 березня о 8-й ранку було вирішено обвішати авто білими стрічками, зробити написи «Діти» й вирушити до Житомирської області через Стоянку. 5 березня колона з декількох автівок виїхала, ми знали, що всі до місця призначення добралися.
Наша колона складалася з восьми автівок, наш автомобіль у ній рухався четвертим. У ньому була моя мама. Виїхали на трасу, під’їжджали до Стоянки і раптом почався обстріл із автоматів, у першу машину кинули гранату. Мирних громадян обстрілювали російські десантники (як нам здалося), усі вони ховали обличчя за балаклавами, кричали: «Не смотреть, всем выйти из машин!»
Із авто вийшли не всі — моя мама отримала кульове поранення в сонну артерію і померла відразу ж. Було ще п’ять загиблих, поранений у голову брат мого чоловіка, травмоване маленьке дитя на руках у своєї матері.
Нас завели в якийсь будинок, забрали телефони, ноутбуки, усе потрощили, обшукали автомобілі, усе з них вивернули. До трупів нам підходити заборонялося. Я бачила тіло своєї матусі обабіч дороги, але підійти не могла. Росіяни довго, як нам здалося, радилися, що з нами робити, нас у приміщенні перебувало дев’ять осіб, серед нас був поранений 20-річний хлопець. Урешті-решт окупанти ухвалили рішення — дозволили сісти в потрощені автівки і швидко забратися геть. Ми рушили, зовсім скоро зустрівши своїх — військових ЗСУ, вони надали нам першу медичну допомогу, супроводили до лікарні в Боярку.
Так ми вибралися, доїхали до родичів, там і перебували до деокупації Київської області. Але я весь час шукала волонтерів, служби, які опікувалися загиблими, бо тіло мами на дорозі стояло в мене перед очима і вдень, і вночі. Допоміг нам знайти маму Сергій Лойко — журналіст, який виклав в інтернет фото тіл наших мам, котрі лежали обабіч дороги, зробив репортаж про розстріл автоколони мирних громадян біля Стоянки. Ця історія мала гучний розголос, про неї багато писали як вітчизняні, так і закордонні ЗМІ. Ми давали інтерв’ю багатьом журналістам. У квітні я забрала тіло своєї матусі з Київського моргу і поховала її біля батька на Житомирщині.
Зараз нам дуже бракує мами, спілкування з нею, а також її смачного борщу, її сніданків та обідів, якими вона частувала нас, бо дуже любила готувати саме для нас із чоловіком».