Дмитро Дмітрішин був добровольцем з 2014 року. Повномасштабну війну зустрів між Волновахою та Маріуполем. Пережив полон. Помер від наслідків травм і хвороби 29 серпня 2025 року.

Служив в 53-й механізованій бригаді з 2016 року, потім у 93-й бригаді «Холодний Яр» й 59 бригаді. Потім знову повернувся у 53 бригаду імені князя Володимира Мономаха, з якою починав свій бойовий шлях.


Дружина Дмитра, Дмітрішина Ольга Ігорівна, розповідає про свого чоловіка: «Дмитро народився в місті Щастя Луганської області, закінчив школу №56, потім навчався в технікумі за спеціальністю «електрозварювальник».

Ми познайомилися з Дмитром в Київській обласній лікарні в серпні 2022 року, куди він потрапив після важкого поранення, внаслідок чого ампутували нижню третину правої нижньої кінцівки. Я працювала медсестрою в травматологічному відділенні, де перебував Діма, так і познайомились, почали зустрічатися, у вересні 2022 року Діма зробив пропозицію, і в жовтні ми одружилися. Одним з найяскравіших спогадів була поїздка влітку на Дружбовський карʼєр або як його ще називають «Житомирські Мальдіви». Краса там просто неймовірна, вода чудова, природа прекрасна. Відпочили ми тоді дуже добре.

  Дмитро був сміливий, відважний, завжди впевнений у собі, мав свою думку і свій погляд на будь-яку ситуацію, ніколи не відмовляв у допомозі друзям, побратимам і навіть незнайомим. Дуже любив рибалку, це було його хобі, любив автомобілі, із задоволенням їх ремонтував, полірував, шліфував, фарбував.

          Ніколи не сидів без діла, диван і телевізор це взагалі не про нього, завжди в був у русі. Коли не займався справами,  ми просто гуляли по місту або на природі. В нас були чудові стосунки, ми завжди були разом, весь побут вели разом, дуже багато гуляли у парках, скверах, ходили в кіно, театр, кафе, в гості до друзів, в кінці дня завжди обговорювали події сьогодення, ділилися своїми думками, емоціями. 

Коли почалась антитерористична операція на Сході України, Дмитро добровольцем пішов на фронт, у 2016 році підписав контракт з 53 бригадою.


На початку повномасштабного вторгнення Дмитро знаходився між Волновахою та Маріуполем, там потрапив у полон. Перебував у 120 колонії в Оленівці, пережив 6 допитів з тортурами. В кінці березня 2022 року відбувся обмін полоненими, і мого чоловіка обміняли. Після полону проходив реабілітацію у київському госпіталі і через півтора місяця Дмитро повернувся на службу у свою військову частину.

 В 2024 році при обстеженні в лікарні в Дмитра виявили рак шлунку, спочатку зробили операцію, потім сказали, що потрібно ще зробити 4 курси хіміотерапії, після цього 2 місяці було все добре, але потім стався рецидив.  І знову важка операція, і вже в  березні 2025 року у Дмитра прогресивно став погіршуватися стан здоров’я. В серпні того ж року його госпіталізували в критичному стані, а 29 серпня 2025 року він помер від зупинки серця та супутніх хвороб внаслідок онкологічного захворювання.

З родичів у Дмитра, крім мене, залишилися ще сестра Анастасія та три племінниці – Софія, Соломія та Кароліна,» – закінчує свою розповідь Ольга Ігорівна.

Під час проходження служби Дмитрішин Дмитро Олександрович був нагороджений:

03.04.2022 р. – почесним нагрудним знаком командувача Збройних Сил України «За службу»

24.08.2023 р. –  орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

24.05.2024 р. –  відзнакою «За Незламність»