Домін Ігор Адамович
53 роки 11.08.1966 - 26.06.2017
Ігор Домін народився у місті Дрогобич Львівської області. Там виріс, закінчив середню загальноосвітню школу. Дитяче захоплення щось майструвати із дерева і визначило подальшу професійну долю хлопчика. Тож щоб навчитися вже професійно виготовляти меблі, він вступив до львівського лісотехнічного училища. Згодом, у 1986 році, за розподілом потрапив до Ірпеня, де на той час на повну потужність працювала місцева меблева фабрика.
Здобувши фах і роботу, Ігор Домін не став відкладати на потім створення родини. Тож незабаром, зустрівши Надію, одружився. Щоправда, у шлюбі перебував лише 10 років, після чого подружжя вирішило розлучитися. Син Ігоря та Надії Остап перебрався жити до батька. Другий шлюб Ігор уклав із Тетяною Петляшенко (2002 рік), з якою і прожив до кінця свого, на жаль, короткого життя. Разом в Ірпені господарювали, виховували Остапа, доки не прийшла перша біда: унаслідок нещасного випадку 20-річний юнак загинув… Більше дітей у Ігоря не було.
Затим поховали маму Ігоря.
Чоловік зосередився на роботі. Пішовши з меблевої фабрики, займався власною підприємницькою діяльністю. Так само виготовляв меблі: кухні, дивани, гарнітури, дерев’яні драбини і сходи… Усе вмів робити ладно і якісно, чим заслужив повагу багатьох клієнтів, які знову і знову зверталися до свого майстра.
Утім, не лише професійними якостями притягував до себе Ігор Адамович. Він відзначався добрим характером, часто був душею компанії, жартівником, вигадником, навіть… Дідом Морозом. Так, у час, коли ще не набула поширення послуга «Виклик Діда Мороза», у його костюм убирався Ігор Домін і йшов тішити, розважати й обдаровувати місцевих дітлахів, які вже чекали на нього.
Ігор Адамович юнаком пройшов військову строкову службу в армії. Здобуті знання і вміння неабияк знадобилися йому, коли країна опинилася в небезпеці. «Ігор завжди мав активну громадянську позицію. Коли у Києві розпочалася Революція Гідності (2013 рік) і Майдан став місцем волевиявлення народу, Ігор без вагань вирушив до столиці разом зі своїми земляками-львів’янами, — згадує його дружина Тетяна Петляшенко. — У них була своя сотня активістів-патріотів. Під час сутичок із силовиками Ігор отримав кульове поранення. Це було його перше бойове хрещення».
Одужав чоловік завдяки підтримці дружини і побратимів, однак поранення не згасило в ньому бажання боротися за свою країну, тож подумки уже був в інших гарячих точках, які розгоралися на Сході України і бентежили сумління Ігоря Доміна. Серед перших мешканців Ірпеня у 2014 році він пішов добровольцем у зону проведення Антитерористичної операції, був зарахований зв’язківцем до складу 128-ї окремої гірсько-піхотної закарпатської бригади.
Доля закинула Ігоря на Донбас. Понад рік чоловік воював у Станиці Луганській. Був пораненим. Після одужання продовжив службу у складі своєї бригади в місті Щастя, потім — у Дебальцевому.
«На передовій перебував більше, ніж у частині», — так про нього згадують побратими. Воював рік і три місяці, однак майже весь час на «нулі».
Під час захоплення Дебальцевого військовий підрозділ, у якому служив Ігор Адамович, перебував у селі Оленівка. Там опинився в оточенні, вирватися з якого було вкрай важко — удалося дивом…
Роки війни на Сході згадувалися Ігорю надзвичайно тяжкими: не вистачало ні зброї, ні військового одягу, і війну називали не війною, а Антитерористичною операцією. Зі спогадів нашого героя: «У лижному костюмі та гумових чоботях провоював усю зиму».
Як зв’язківцю Ігорю Доміну доводилося фіксувати бойові позиції ворога. Під час ворожих обстрілів він єдиний мав лишатися на позиції і фіксувати напрямок обстрілу. Про це він згадував так: «Поки не прорахую напрямок ведення вогню ворогом, не можу покинути поле бою. У мене зброя була нехитра: плоскогубці та ізоляційна стрічка».
Потім був Дебальцевський котел і вихід із нього…
Демобілізувався з лав Збройних сил України восени 2015 року.
Повернувшись із фронту, як і багато інших військових, довго й тяжко втягувався у цивільне життя. Зі слів дружини, не знаходив себе в мирному світі, увесь час рвався назад на фронт. Емоційно переживав за побратимів, які там лишилися, а ще багатьох із них поховав. І хоча весь час був заповнений улюбленою справою — виготовленням меблів, важко було себе переконати в тому, що це те, що він насправді має робити в час, коли в країні біда…
Якби Ігор Домін дожив до початку повномасштабного вторгнення, він, без сумніву, був би серед тих, хто першими добровільно стали на захист наших міст і сіл від окупанта. Однак цього не сталося. Здоров’я воїна було підірване тяжкими воєнними випробуваннями. Улітку 2017 року Домін Ігор Адамович передчасно покинув цей світ.
Похований в Ірпені на Алеї пам’яті захисників України.
У скорботі лишилася дружина, друзі і побратими, усі, хто знав його і любив.