Народився 22 липня 1984 року в Ірпені.
38-річний Дмитро Дубенчак загинув 29 жовтня 2022 року.
Освіта: 2002 року закінчив середню школу №2 та музичну школу по класу фортепіано, самостійно опанував і гітару. Мав здібності до іноземних мов. У дитинстві вивчив іспанську, а вже в більш старшому віці — англійську мову, якою вільно володів. На високому рівні грав у шахи. Любив майструвати руками, тому після школи вступив на літакобудівний факультет Київського авіаційного університету «Обслуговування повітряних суден», після закінчення якого з 2013 року став працювати на Державному підприємстві імені Антонова техніком першої категорії (обслуговував літаки, виявляючи несправності).
Дмитро Дубенчак по лінії батька був нащадком видатного українського роду Щербаківських, який подарував людству всесвітньо відомих дослідників української культури: Вадима Михайловича (1876–1957) і Данила Михайловича (1877–1927) Щербаківських — науковців, етнографів, істориків, археологів, про яких понад пів століття забороняли навіть згадувати на їхній батьківщині, а нині видано книжки, відзнято фільми. Вадим Щербаківський був радником президента Грушевського з питань культури та мистецтва. Його брат Данило Щербаківський завідував відділом Київського краєзнавчого музею. Вони удвох зібрали велику кількість артефактів для музею. Самі голодували, але робили все, щоб було що залишити своїм нащадкам, наприклад, вишивані рушники, які вони вишукували по всіх українських селах.
Дмитрова прабабуся Єлизавета Михайлівна Щербаківська доводилася двоюрідною сестрою Вадиму і Данилу, а також їхній сестрі Євгенії, яка була дружиною Василя Кричевського — видатного українського архітектора, засновника української художньої академії, автора Малого герба України, брата Федора Кричевського — видатного українського живописця, який останні роки свого життя жив в Ірпені.
Обидва рідні діди воювали під час Другої світової війни, рідний прадід був січовим стрільцем і боронив незалежність України в 1918 році.
Прабабуся Онісія була онукою національного героя Польщі Антоніо Грабовський, який боровся за незалежність Польщі.
Тепер стає зрозумілим, звідки у Дмитра були такі здібності, честь і мужність, любов до своєї землі, потужний український національний дух, який долає часи і простір.
Одружитися Дмитро Дубенчак не встиг, хоча мріяв про це. Думав спершу підготувати житло, чим і займався, а тоді — створювати родину. Він мав життєрадісний характер, був дружелюбним, любив жартувати. «І серйозним був, звичайно, займався спортом, особливо в останній час — східними бойовими мистецтвами, на стадіоні по 20 кіл щодня бігав. Під час цих пробіжок познайомився зі студентами з Індії, і щоб краще спілкуватися з ними — пішов на курси англійської мови. Мріяв поїхати місіонером в Індію. А ще завжди старався комусь допомогти», — додають батьки Дмитра.
У Дмитра було щасливе життя. У нього було все: люблячі батьки і сестри, бабуся та друзі, робота і безліч можливостей мандрувати, музикувати. Він був учасником популярної телепередачі «Україна має талант» і здивував Україну своєю силою та харизмою — одним помахом руки розбивав цеглини. Дмитро володів складною технікою східних бойових мистецтв, що є показником сили волі та можливостей людини. Був вірянином і членом Ірпінської біблійної церкви, активно брав участь у служінні церкви та підтримці стареньких, а також кілька разів у 2017–2018 рр. з ініціативи ІБЦ долучався до організації спортивних підліткових таборів для дітей із Авдіївки та Камʼянки, безпосередньо відвідуючи ці місця, де війну було видно і чутно дуже близько.
У 2020–2021 роках Дмитро працював за кордоном, у Польщі та Чехії, мав можливість залишитись і там, але повернувся.
Повернувся і здивував усіх своїх рідних та друзів — свідомо, не вагаючись, пішов до військкомату і в серпні 2021 року подав документи до ЗСУ, сказав: «Хочу захищати Україну! Це мій вибір! Російські війська стоять біля наших кордонів, війна буде. Хто вас захищатиме?»
Три місяці навчався на артилериста. До початку повномасштабного вторгнення служив у 26-й артилерійській бригаді, що базувалася в Бердичеві.
Війну зустрів у Сєвєродонецьку, на Луганщині. 11 лютого 2022 року на два дні отримав відпустку і побував удома. 13 лютого вже був у Сєвєродонецьку. А в червні 2022 року його перевели в 72-гу окрему механізовану бригаду імені Чорних запорожців. Він був старшим солдатом.
У вересні ще на три дні його відпустили додому. Це був останній приїзд у рідне місто. 27 вересня він уже повертався назад у свою частину.
У жовтні повідомив батькам — Дубенчак Віктору Петровичу і Тетяні Семенівні, що його мають відправити на військові навчання за кордон. Але весь жовтень він був на «нулі», на першій лінії розмежування. І він казав: «Мені протриматися треба тільки жовтень і листопад. А вже з першого грудня дадуть відпустку. Потім я поїду на навчання».
24 жовтня зателефонував батькам: «Знову ми йдемо в бій, хоча 23-го лише повернулися звідти. Дуже втомився, не можу навіть говорити. Я завтра передзвоню». Наступного дня зранку перетелефонував, але не встиг поговорити — кликали терміново їхати. Це був останній дзвінок.
2 листопада батькам сповістили, що Дмитро зник безвісти. Почалися тривалі пошуки.
Як стало потім відомо, 29 жовтня у Павлівці Волноваського району був бій. Атакували, як кажуть, у лоб. Ворог почав обходити оборону зліва і справа. Наші хлопці героїчно трималися до останнього, ніхто не відступав, завдяки цьому ворог поніс великі втрати. Було знищено багато ворожої бронетехніки та живої сили. Це дало можливість іншим українським військам закріпитися на нових позиціях і не дати ворогу прорвати оборону. Противника відкинули.
Наступ росіян провалився попри їхні великі плани. Завдяки мужності наших захисників зберіглося багато життів.
Лише 10 грудня родині Дубенчаків удалося знайти тіло Дмитра — в Боярці в морзі, після обміну тілами.
Щоправда, від того тіла майже нічого не залишилося… Голови не було, зосталася тільки частина щелепи. Єдине, за чим рідні могли розпізнати Дмитра, — права рука, на якій був браслет «Мир з Богом», який Дмитро ніколи не знімав. Однак попри те, що серед особистих речей було знайдено документ і розтрощений мобільний телефон загиблого, який родина впізнала, слідчі зауважили, що доказів для ідентифікації тіла бракує. Тож батькам Дмитра довелося пройти малоприємні бюрократичні кола, щоб довести, що тіло — їхнього сина.
«Це горе нас підкосило, і дуже несподівано. Якось у мене був момент, що я дещо засумнівалася, думаю, може, і справді це не його тіло? Бо не хочеться вірити, що те, що залишилося, це наше дитя. Я зайшла у ванну помити руки, і чую голос: “Мамо, це я. Забери мене звідси”», — розповідає Тетяна Семенівна.
Нарешті, після отримання дозволу на поховання, 21 грудня тіло Дмитра привезли в Ірпінську біблійну церкву. Багато людей зібралося попрощатися з воїном.
Поховали його в Ірпені на Алеї пам’яті захисників України.