Народився 21 березня 1961 року в Житомирській області, село Торчин.
Загинув в Ірпені під час обстрілів 23 березня 2022 року у віці 61 рік.
Освіта: після закінчення місцевої школи вступив до Головинського вищого професійного училища нерудних технологій, вивчившись на бульдозериста. За розподілом на першу свою роботу потрапив до Ірпеня. Спершу трудився там, але згодом пішов служити до армії. Повернувшись, працював на будівництвах, зокрема в будівельно-монтажному управлінні, брав участь у будівництві одного з київських мостів. Також перебував на заробітках у Молдові.
У Миколи Дубика була родина, але так сталося, що розпалася. Дружина переїхала жити в Молдову, із сином, який залишився в Києві, зі слів Миколиної сестри Валентини, не спілкувалися.
На початку повномасштабної війни Микола Миколайович залишився в Ірпені, у перші ж дні відправивши до Києва сестру з чоловіком та пообіцявши доглядати за тваринами, картинами та майстернею. Але ворожі обстріли були дуже нещадними, тож унаслідок цього й майстерня згоріла, і Микола Дубик загинув, отримавши кульове поранення в трьох місцях, несумісне з життям.
«Його застрелили, — розповідає сестра Валентина. — Коли першого квітня волонтери добралася до Ірпеня, то дізналися, що він біля альтанки розклав вогнище, аби приготувати їсти. Микола не ховався, хоча ми, евакуйовуючись, його просили бути в домі. Але він боявся, що може опинитися під завалами. Тож ніколи не спускався в підвал, сидів на кухні, натомість говорив нам у перші дні, коли ми були разом: “Якщо вас привалить, то я вас буду відкопувати”».
Загинув Микола Дубик 23 березня. Тоді зв’язку з Ірпенем практично не було. Сестрі вдалося домовитися з волонтером із баптистської церкви, який зміг у ті чорні для Ірпеня дні добратися до оселі Миколи Миколайовича. «Я вам погану новину привіз. Ваш брат убитий, уже три дні як…»
Затим на допомогу прийшов місцевий депутат, завідувач місцевого кладовища Петро Король, який попри складні умови, потурбувався про тіло убитого й тимчасово захоронив його навпроти будинку.
Коли до Ірпеня можна було повертатися містянам, сестра Валентина приїхала до дому брата. На тому місці, де він розводив багаття, залишився великий хвіст смертоносної ракети. Працівники поліції її забрали.
28 квітня Валентині Миколаївні вдалося перепоховати брата в рідному селі Торчин. Жінка згадує: «Він був дуже доброю людиною, безвідмовним, чесним, роботящим. Таких роботяг, мабуть, не залишилося».