Народився 23 листопада 1990 року в місті Буча.
31-річний Андрій Дворніков загинув 4 березня 2022 року.
Освіта: закінчив Бучанську загальноосвітню школу №3.
Мріяв вивчитися на кухаря, але в родині було скрутно з грошима, тож одразу після школи пішов працювати. Мав золоті руки, за що б не брався, усе йому вдавалося: виготовляв меблі, ремонтував машини, займався логістикою та перевезеннями. Із 2020 року і до початку повномасштабної війни разом зі своєю другою (цивільною) дружиною Юлією працював водієм-експедитором у досить відомій у Києві фірмі «Гудвайн».
Спочатку молода пара жила в найманій квартирі, потім — у батьків нареченої в селі Пухівка Броварського району, а пізніше переїхали в Бучу, до бабусі Андрія. Йому як учаснику АТО міська рада дала квартиру, там подружжя почало робити ремонт.
Про антитерористичну операцію на Сході Андрій Дворніков не любив згадувати, адже в будь-яких масштабах війна — це війна — кривава й жорстока. Свого часу чоловік пройшов строкову службу в десантних військах, тож мотивував свою участь в АТО, куди пішов добровольцем, так: «Я давав присягу українському народу. Я маю там бути! Ми боремося за нашу землю. Якщо не ми, то хто?»
Андрій не був упевнений, що повернеться з війни на Сході — чимало його побратимів полягли там. Тому адекватно оцінював ситуацію і говорив своїм рідним: «Бої точаться запеклі, може статися будь-що. Якщо я не повернуся, то, значить, так треба».
Тоді в ЗСУ він прослужив рік — із 2015-го до 2016-го. Опісля повернувся до мирного життя зі словами: «Моя війна закінчилася. Я своє вже відвоював». У нього почалися проблеми зі здоров’ям, постійно боліла спина. Андрій небезпідставно вважав, що війна ламає психіку. Після участі в АТО тривалий час йому снилися бої, він не міг спати, а тиша гнітила і насторожувала. Повертаючись додому, свої бронежилет, шолом, інше спорядження віддав хлопцям, які залишалися на «нулі». Собі залишив тільки військову форму.
Попри жорстокість росіян, яку бачив на власні очі, не вірив, що вони здатні напасти на всю Україну. Вважав, бойові дії загостряться лише на Донбасі.
Перед повномасштабною війною чоловік дуже захворів, температура «під сорок» трималася три дні. Хворіючи, за новинами не слідкував. А коли стало краще, то 23 лютого разом із дружиною поїхав у гості до її батьків, у село. Зранку наступного дня сестра дружини, котра мешкає в Академмістечку, повідомила, що почалася війна.
Попри свою обіцянку більше не воювати, Андрій Дворніков спробував записатися добровольцем у ТРО. Вистояв чергу (тоді черги до військкоматів вимірювалися кілометрами!) і почув відповідь: «Зброї немає. Якщо хочете захищати Батьківщину, їдьте у свою колишню бригаду, вона базується в Дніпропетровській області».
Але куди їхати, якщо рашисти кидають бомби, обстрілюють із важкої артилерії українські міста і села? Тож чоловік почав обдзвонювати своїх друзів: «Що там із дорогами, мостами? Куди краще їхати?» Усі його речі, документи залишилися в Бучі. І 3-го березня він вирішив повернутися до Бучі, аби забрати військовий квиток, форму. Поклав найнеобхідніші речі в рюкзак і вирушив зі своїм кумом у дорогу.
Дружина Юлія каже, після їхнього від’їзду в новинах повідомили, що в Бучу повторно заходять ворожі танки, і вже неподалік від мікрорайону, де вони проживали. Жінка, рідні, знайомі намагалися додзвонитися до чоловіка, аби попередити про це. Та він тільки раз узяв слухавку і коротко сказав: «Я знаю, я в курсі. Ми вже тут».
Пізніше очевидці розповіли Юлії, що Андрій із хлопцями заїхали на вулицю Яблунську, потім встигли доїхати до блокпоста, який містився на вулиці Остапа Вишні. А з іншого боку під’їхали танки. Вулиця довга, рівна, усе видно. Наші хлопці (їх було, певно, дев’ятеро) сховалися в будинок. Але окупанти вже їх помітили і наступного дня розстріляли всіх…
Місяць, доки Буча перебувала в окупації, про захисників-добровольців нічого не було відомо. А коли в місто зайшли ЗСУ, то світ дізнався про масові вбивства, побачив тіла закатованих людей. Аби їх упізнали рідні, наші військові зробили фото і 1-го квітня виклали їх у фейсбуці. У той день Юля не передивлялася соцмережі, знімок із тілами їй переслала мама Андрія, котра ще до війни переїхала до США на постійне місце проживання. І хоча чоловік лежав лицем униз, дружина впізнала його по одягу, по фігурі. Вона знайшла його в одному з моргів.
Андрій Дворніков похований у Бучі на Алеї пам’яті захисників України.
Головною рисою характеру Андрія, вважать ті, хто його знав, було загострене почуття справедливості. Попри міцну статуру і мужнє обличчя, був дуже добрим, любив дітей і тварин. Вони його теж любили. А друзі тягнулися до нього, поважали.
«Він багато працював і мріяв про земні речі, — говорить дружина загиблого Юлія. — Хотів якнайшвидше завершити ремонт, аби ми переїхали в затишну квартиру; збирався облаштувати власну СТО, бо любив автомобілі. А ще марив зарибленим озером — захоплювався риболовлею. Так, як він, почистити і смачно посмажити рибу, ніхто не вмів!»
Не судилося…
У скорботі залишилася батьки, наречена, сестра і бабуся, а також син від першого шлюбу.