Віталій народився в місті Макіївка Донецької області. 

56-річний Віталій Анатолійович загинув під Покровськом внаслідок ворожого мінометного обстрілу.

Через рік після народження його родина переїхала в місто Ірпінь Київської області, яке стало для нього рідною домівкою. Саме тут він пішов у перший клас Ірпінської середньої школи № 17 (нині Ірпінський академічний ліцей «Мрія»). У дитинстві захоплювався історією і мав енциклопедичні знання з цього предмету, чим неабияк дивував своїх друзів. Його допитливий розум шукав відповіді на різноманітні питання: як з’явилася Земля? Звідки береться електрика? Чому трапляються землетруси? Разом із цим приділяв значну увагу спорту. Займався плаванням та волейболом. Через роки, коли став батьком, передав це захоплення молодшому сину.

Після отримання атестату про середню освіту подав документи до Ірпінського індустріального технікуму, який згодом став Державним податковим університетом. У 1986 році проходив службу в Збройних лавах, в Автономній Республіці Крим, у селищі Новоозерне. Там і закохався в море, у його безкраї води. Коли Крим анексувала росія, то мріяв звільнити його територію і знову поїхати в місця сили, що надавали енергії для звершення потаємних мрій.

Після служби в армії вирішив все ж отримати відповіді, які шукав із дитинства, і подав документи до Київського університету імені Т. Г. Шевченка на геофізичний факультет, де залюбки навчався. Згодом працював на посаді техніка лабораторії фізики прогнозування землетрусів.  Проводив багато часу на природі. Застосовував знання на практиці. Умів орієнтуватися по зірках, сонцю і завжди знаходив правильний шлях. Палатка, казанок, знаряддя для риболовлі завжди були напоготові в його похідному рюкзаку. Друзі та рідні згадують, що мав «золоті руки», адже міг полагодити будь-який двигун.

Після отримання диплому Віталій зустрів своє кохання на все життя — майбутню дружину Оксану. Згодом у щасливій сім’ї народилися двоє дітей — дочка та син. 

Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, то разом із дружиною залишалися в місті, бо на руках були батьки з інвалідністю. Перебуваючи в таких жахливих умовах, знаходили сили допомагати іншим. Рятували сусідських котів, собак, шиншил і папужок. Віталій гасив пожежі в будинках, що спалахували від потрапляння снарядів, а також перекривав газові труби до них, щоб будівлі не вибухнули. Ходив в окуповану частину Ірпеня, носив їжу літній людині.

Згодом пішов захищати своїх дітей та онука, який устиг народитися, у 114-ту окрему бригаду ТРО Київської області. 

8 травня 2024 року героїчно загинув під Покровськом після здійснення ворогом мінометного обстрілу. За іронією долі його безмежне серце припинило битися в Донецькій області, там де і уперше побачив світ. 

Назавжди залишиться в пам’яті всіх близьких усміхненим, чуйним, ерудованим та зі своїм багатим світоглядом. Похований на Алеї пам’яті захисників України в місті Ірпені.