“Народився в с. Сидорово Кузнецького району Кемеровської області.
87-річний Зіновій Федоренко помер від серцевого нападу під час окупації міста російськими військами.
Освіта: спочатку навчався в семирічній школі села Ільїнське Кузнецького району Кемеровської області. Потім у середній школі № 52 м. Сталінська (Новокузнецька) Кемеровської області (закінчив із золотою медаллю). У 1957 році закінчив Новосибірський інститут інженерів залізничного транспорту, за спеціальністю «Шлях і колійне господарство», кваліфікація — інженер шляхів сполучення, будівельник. Отримав диплом із відзнакою.
Дочка Зиновія Івановича Світлана, розповідає: «Дитинство мого батька було непростим. Коли він навчався в школі, жили в землянці, було, як то кажуть, і холодно, і голодно. Утім, це не завадило йому закінчити школу повним відмінником. Батьківська золота медаль була для мене “дороговказною зіркою” в навчанні, я часто заглядала в шафу, де вона зберігалася, тримала її в руках і мріяла теж закінчити школу з такою ж відзнакою. Батько розповідав, що інститут обрав за принципом, де було повне державне утримання (проживання, харчування, одяг).
Свою трудову діяльність він розпочав у 1957 році з посади дорожнього майстра з капітальному ремонту Новокузнецької дистанції колії Західно-Сибірської залізниці, а вже через три роки був призначений заступником начальника Новокузнецької дистанції колії. З 1966 року по 1973 рік працював начальником відділу колії Новокузнецького відділення Західно-Сибирської залізниці, головним інженером Новокузнецької дистанції колії.
Мої спогади дитинства — батько в овчинному кожусі і валянках, а ще були собачі унти, які він часто вдягав узимку, коли хурделиця й буран замітали колію.
У 1973 році йому запропонували роботу в Бучі. Ми переїхали жити в Україну. Батько почав працювати в Будівельному управлінні № 146 тресту транспортного будівництва “Південзахідтрансбуд”. За рік став заступником начальника БУ № 146, пропрацював на цій посаді майже 20 років.
У 1986 році брав участь у ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС (ліквідатор 1-ї категорії). За декілька років стан здоров’я погіршився, він отримав інвалідність другої групи.
Із 1993 року по 2003 рік працював інспектором відділу кадрів БУ № 146.
Був членом батьківського комітету Ірпінської середньої школи № 2, де навчалися його дочка і син, і навіть депутатом Бучанської селищної ради.
Батько був дуже відповідальним у роботі, багато працював, часто затримувався вечорами, виходив на роботу у вихідні дні.
Після виходу на пенсію став збирати фото та цікаві факти з життя всіх наших родичів, хотів дослідити історію родини та скласти родинне дерево.
У дитинстві пам’ятаю батька вимогливим до мене і брата. До нього можна було завжди звернутися за роз’ясненням і допомогою за будь-яким шкільним предметом, у якому б класі ми з братом не навчалися. Пам’ятаю, як у третьому класі домашнім завданням було скласти вірш про овочі. Разом із батьком ми написали цілу поему “”Наш город””.
Коли я пішла працювати, часто зверталася до нього за порадами, як поводити себе в колективі, як швидше опанувати нові напрямки роботи. Він завжди знаходив час для спілкування. Його підтримка, хвилювання за кожного члена родини, тепло і любов відчувалися завжди.
У селі Забуччя в садовому товаристві батько збудував невеличкий, але добротний будинок. На садовій ділянці завжди був порядок.
8 серпня 2008 року батьки відсвяткували золоте весілля й обвінчалися. У 2009 році мама померла, батько важко переживав її смерть. Із часом стан його здоров’я погіршився, він потребував допомоги, тому з 2018 року проживав зі мною в Ірпені.
Уранці 24 лютого 2022 року батько, я і мій брат Олег прокинулися від гучних вибухів…
5 березня ми з братом намагалися вивезти батька з міста потягом, але рейси скасували через пошкодження колії. Ми повернулися додому. У місті вже не було ані світла, ані газу, помешкання не опалювалося. Не було й мобільного зв’язку.
Батько помер 15 березня 2022 року. Серце не витримало нелюдських умов життя у холоді та страху під постійними обстрілами. Його поховали на подвір’ї мого будинку. Перепоховання відбулося у квітні 2022 року після звільнення Ірпеня і Бучі від російських загарбників».”