110-та ОМБр. Молодший лейтенант, командир механізованого взводу.

Народився в Києві. 

36-річний Денис Вікторович загинув біля н. п. Очеретине Покровського району Донецької області під час несення військової служби.

У 18 років разом із мамою та сестрою переїхав до м. Ірпінь. Тут він одружився та проживав разом із сім’єю.

До мобілізації працював торговим представником. Його любили та поважали як колеги, так і клієнти. 

Був мобілізований до лав ЗСУ 17 жовтня 2023 р.

Спочатку пройшов базову військову підготовку, а потім розпочав навчання на офіцера. У березні 2024 отримав звання молодшого лейтенанта та посаду командира механізованого взводу в 110-й ОМБр. Був дуже старанним та відповідальним, окрім основного навчання ще проходив додаткові курси та мав сертифікати інженера БПЛА (базовий курс), а також фахівця із застосування технологій в умовах війни та випускника курсів надання першої домедичної допомоги в умовах війни.

Денис був добрим, гарним, оптимістичним, веселим, надійним, правильним, відданим. Обожнював спорт. Вів здоровий спосіб життя, активно займався футболом. 

Дуже любив свою сім’ю і рідних. Був зразковим сином, братом. Завжди переймався благополуччям своїх рідних.

Був люблячим, турботливим татом і коханим чоловіком. Завжди поспішав додому і весь вільний час проводив із сім’єю. Любив робити сюрпризи і радувати дружину та діточок.

На момент мобілізації старшій доньці було 6 років, а молодшій тільки виповнився рік. У 2024 р. він разом із дружиною чекали на третю дитину. Мріяв про сина, і був упевнений, що цього разу буде саме син. Та не встиг дізнатися навіть статі дитини. Його життя трагічно обірвалося 5 травня 2024 біля н. п. Очеретине, Покровського району, Донецької області.

Денису назавжди 36 років.

Письменниця Ірина Говоруха додає про Дениса: «Опівночі прокинулася від страшного. Наснилося, ніби стояла біля вікна з дитиною, а над головою — винищувачі. Гостродзьобі, оскаженілі. Мить — і вже з потвори полетіли не то кулі, не то яйця. Одна з куль влучила в їхній будинок, і мати з дитиною полетіли в прірву. На голову — карнизи, шафи, бетон. 

За кілька днів сон став дійсністю. Війна спершу вдерлася в Гостомель, із Гостомеля — в Ірпінь.

Наступного дня родина виїхала на Житомирщину. В авто — чоловік Денис, Оксана, чотирирічна Яся. В Оксани в животі — крихітне дитя. Далі — як у всіх: невідомість, невідступна тривога, ілюзія життя. Повернення додому, пологи, зима без світла і тепла. Коли Софійці виповнився рік, Дениса призвали. Він посадив дівчат, наголосив про свій обов’язок і попрямував на навчання в Черкаси. Із Черкас — у Чернігів та Львів. Отримав призначення в 110-ту окрему механізовану бригаду й позивний “Лютий”.

Кілька разів влаштовував для родини сюрпризи. Приїздив неочікувано, зненацька. Перший раз, коли старша донька мала танцювати соло (прибув опівночі, бо двічі за дорогу пробив колесо. Хазяїн шиномонтажу власноруч заклеїв гуму, допоміг із домкратом і не взяв за свою роботу ні копійки). Зате вранці Денис міг плескати малій не шкодуючи долонь. Іншим разом зводив доньок на гойдалки, перечитав усі казки, відремонтував кран, жалюзі, ламінат. Палко розцілував дружину, а через кілька тижнів Оксана дізналася про свою третю вагітність.

Про своє місцезнаходження помовкував. Казав: “Мені до війни, як до Варшави пішки, тому не хвилюйся, я ще навчаюся”. Четвертого травня отримала голосове повідомлення, у якому попереджав про відсутність зв’язку. Разом із хлопцями проходять навчання в лісі на виживання. За кілька днів жінка прямувала на перше УЗД і дорогою отримала від знайомого відео. У ньому хлопці в балаклавах розповідали про запеклі бої та просили зібрати гроші на авто. По голосу упізнала свого Дениса. Розгубилася, запанікувала, стала телефонувати друзям. Усі знали, що він під Очеретиним, окрім неї. Земля розхиталася. У вухах заклало. Тремтячими пальцями написала гнівне повідомлення, типу, як ти міг збрехати, але воно зависло поміж планет, а на обстеженні в малюка зафіксували значну тахікардію.

Десять днів розтяглися на десять років. За цей час подзвонили з ТЦК та ошелешили: “пропав безвісти”. Матері наснився сон, у якому син прихилився до одвірка й усміхнувся: “Не хвилюйтеся, я живий”. Розмови з побратимами, “замполітом”, чужими та рідними. Розпач, надія, офіційна інформація, що загинув п’ятого травня, якраз на Великдень. Зачинена на сто замків домовина, бо постарався міномет… Розгублені діти. Пригнічене ненароджене маля. 

Відтоді минуло майже два місяці. Оксана дізналася, що чекає на хлопчика, записалася на водійські курси, адже тепер вона — за двох. Матері ще раз привидівся покійний. Вона до нього: “Сину, ти ж казав, що живий?” Денис здивувався: “А хіба я мертвий?” Пекучі спогади дружини… І як дарував квіти, просив приготувати картоплю по-селянськи, а на свято — ванільний бісквіт із вишневим конфітюром та кремом чіз. Як грав у футбол, обожнював море (миттю засмагав до чорного й нагадував чи то грека, чи то італійця), дивився фентезі. Займався спортом, допомагав, кохав…

Господаря постійно шукає кішка, заглядає в закутки та нявчить (у родині за любов до тварин жартома називали Білосніжкою). Зітхають посаджені власноруч авокадо, манго, апельсин, лимон та гранат. Тліють душею рідні. Діти біжать до дверей на кожен звук…»