Народився в Києві 15 травня 1967 року.
55-річний Анатолій Голубенко загинув 25 грудня 2022 року в Бахмуті.
Освіта: у 1984 році закінчив київську школу № 173, далі здобував освіту в Київському коледжі, де опанував спеціальність будівельника.
Усе життя працював на будівництвах не тільки в Україні, а й за кордоном, оздоблюючи будинки декоративною штукатуркою.
У 2008 році одружився з Оксаною Іванівною Кравець, а в 2010 році народилася донька Поліна.
Дружина — косметолог, із допомогою чоловіка відкрила в Києві власний салон краси.
У 2015 році родина Голубенків перебралася зі столиці до Ірпеня, плекаючи бажання покращити житлові умови. Уподобавши один із місцевих будинків, Анатолій та Оксана відразу відчули, що Ірпінь — це їхнє місто.
Переїзд у власний дім — це була не тільки мрія подружжя, а й виклик, непростий крок, адже Голубенки раніше ніколи не жили у приватному будинку. На Анатолія Вікторовича лягло чимало додаткової відповідальності, однак усім справам він спокійно давав раду: те нове, що було зроблене після переїзду в домі — його руками, його розумом. Для цього він багато читав спеціалізованої літератури, дізнавався про сучасні технології, аби створити, наприклад, систему дренажу й вирішити проблеми високої вологості та грибка стін, замінити систему опалення, покращити теплообмін та енергоефективність житла, розробити дизайн двору.
Майже три роки родина цілеспрямовано займалася будинком, віддаючи цьому весь свій час, сили та ресурси.
Однак Анатолій жив не лише роботою, а й дуже любив спорт, особливо ранкові пробіжки. Попри різні погодні умови, щодня долав близько 10-ти кілометрів. Також любив бокс, відвідував боксерську секцію, займався ним і вдома. Чи міг би він подумати тоді, що його називатимуть боксером не на спортивному майданчику, а на полі бою, охрестивши його цим позивним?
«Він був справжнім чоловіком, спокійним, дуже порядним. Ніколи не вихвалявся, натомість його вчинки завжди були справжніми. Хороший господар, чоловік, батько для доньки. Мені дуже пощастило з ним, я була щасливою жінкою всі 15 років, відколи ми разом», — розповідає дружина Оксана.
Коли росія почала повномасштабне вторгнення, Оксана перебувала за кордоном. Дізнавшись про те, що сталося, вона небезпідставно занепокоїлася: в Ірпені залишилися її найрідніші — чоловік із дитиною.
До 5 березня Анатолій із Поліною перебували в сусіда в підвалі. Однак війна розгоралася, й Ірпінь опинився під ворожим вогнем. Тож було вирішено вибиратися з міста. Батько з донькою вийшли пішки через відомий тепер на весь світ Романівський міст. Забрали собаку в рюкзаку й документи. Це й усе. Анатолій вивіз доньку до Львова, де на неї вже чекала мама Оксана, щоб повезти в Німеччину. А сам подався до лав ЗСУ. У Стрийському військкоматі його призвали в 63-ту окрему механізовану бригаду.
Анатолій служив у Запорізькій області, потім його перевели на позиції біля Херсона, а затим — у Бахмут.
Коли випадала нагода — Анатолій телефонував дружині, завжди заспокоював, бо дружина емоційна. Натомість сам зберігав спокій та витримку, навіть у таких важких умовах.
Під час останньої розмови з дружиною, 24 грудня, він знав, куди йде. Знав і про велику кількість жертв там, і про те, що з того пекла мало кому вдасться повернутися.
Так і сталося. Вогонь противника був нещадним, сили нерівними. Довелося відступати. Однак Анатолій залишився з командиром і побратимом на місці, щоб дати змогу відступити більш молодим: «Ми вже пожили, а ви йдіть».
Однак ніхто не врятувався — росіяни закидали мінами. Вижили тільки ті, хто здався в полон.
10 місяців Анатолій Голубенко вважався безвісти зниклим. 10 місяців очікувань, надії, молитов. Дружина дуже сподівалася, що він у полоні. Але дива не сталося. Тіло Анатолія та його побратимів змогли передати рідним тільки в листопаді 2023 року.
4 листопада 2023 року Анатолій Голубенко похований в Ірпені на Алеї пам’яті захисників України.
«Дуже багато дружин воїнів бригади мені телефонують… Вони вважають мене щасливою, бо я знайшла тіло чоловіка та змогла його поховати», — додає Оксана.
Вони з Анатолієм планували разом зустріти старість. Мріяли подорожувати, вивчати іноземну мову, виховувати внуків, насолоджуватися життям. Дуже любили театр, балет. «Сьогодні ми з донькою йдемо на балет без нього, хоча завжди ходили сім’єю. Життя триває, треба жити. І треба бути сильною — дитина дивиться на мене. Вона не любить, коли я плачу. Вона звикла нас бачити сильними, усміхненими. Але мушу це прожити. Дихати, ходити, змушувати себе встати з ліжка, умиватися, снідати, їхати на роботу…», — розповідає вдова Анатолія.