Народилася 25 серпня 1935 року в багатодітній сім’ї в селі Віленька Житомирської області.
87-річна Фелікса Гома загинула в березні 2022 року.
Дівоче прізвище — Свірська. Пережила Другу світову війну, яку зустріла в 6 років, окупацію, голод, холод і бідність. Окрім неповної середньої освіти іншої не має в силу важких життєвих обставин та історичного контексту, коли перш за все потрібно було працювати, аби вижити.
12 років Фелікса Владиславівна прожила в селищі Коцюбинське. Працювала на деревообробному комбінаті (ДОК). 12 березня 1968 р. переїхала до Ірпеня. Потім понад двадцять років віддавала свій час і зусилля Ірпінській міській лікарні. На пенсії теж працювала — в обчислювальному центрі, на цегляному заводі, відповідаючи за чистоту і порядок.
Народила й виховала з чоловіком Миколою Володимировичем трьох синів.
Нині старший — Олександр — живе в Запоріжжі, приватний підприємець, середній Сергій — у Києві, уже пенсіонер, працював водієм, а молодший — Микола понад 10 років — у Польщі, працює на заводі з виготовлення автомобілів.
Чоловік Фелікси Владиславівни був військовим, рано пішов на пенсію. Перед виходом унаслідок важкої хвороби втратив ногу. Помер у 1994 році у віці 57 років.
Але жінці не давали почуватися самотньою. Окрім дітей, мала шестеро внуків і четверо правнуків (ще одна правнучка народилася незабаром після смерті пані Фелікси), які навідувалися до неї, часто телефонували.
Фелікса Владиславівна завжди була надзвичайно працелюбною, до останнього у справах пішки ходила до електрички. Господарювала не тільки вдома, а й на дачному городику. Із людьми добре ладила, була привітна й сердечна.
Коли почалося повномасштабне вторгнення росії, старенька перебувала вдома в Ірпені, у своїй квартирі. Незабаром не стало ні світла, ні води, ні опалення. Виїжджати Фелікса Владиславівна категорично відмовилася, так, як і багато людей її віку, не вірила в ті звірства, які вчиняли окупанти в Ірпені, Бучі, Гостомелі та інших окупованих містах. Опіку над старенькою взяла сусідка Інна Оніщенко, яка готувала їсти й доглядала за нею і багатьма сусідами похилого віку.
14 березня Інна прийшла провідати Феліксу Владиславівну, і в цей час пролунав вибух. Від вибухової хвилі вилетіли вікна. Інну поранило.
Затим з Ірпенем не стало і зв’язку. Діти і внуки пробували евакуювати бабусю, але це вже неможливо було зробити — у потрібний район Ірпеня в’їзду не було.
Залишилася Фелікса Владиславівна з сусідкою Світланою, усі інші повиїжджали. І 30–31 березня старший син побачив по телебаченню репортаж із місця, де розташований будинок матері. Сусідка, яка залишилася, дала інтерв’ю про те, що в будинку лежать трупи, яких ніхто не забирає. Син зрозумів, що мами вже в живих немає.
«Світлана розповіла, що зосталася одна, інші жителі дому, які не виїхали, загинули. Я зателефонував у поліцію, повідомив, що за такою-то адресою вбита жінка. Однак мені відповіли, що наразі туди доїхати не можна — украй небезпечно. Краще це зробити пізніше. І я тоді зібрався, приїхав із Запоріжжя в Київ. Ми з братом і племінником сіли в машину і попрямували в Ірпінь. На блокпосту нас насилу пропустили. Коли заїхали в місто — це був жах. Тіла на узбіччях, розстріляні автомобілі… Добралися додому — перед самим вікном — вирва від ракети. До нас вибігла Світлана, повідомила, що вчора маму все ж поліція забрала в морг. У матері від вибуху серце не витримало та очі вилізли з орбіт», — розповідає Олександр Миколайович Гома.
Похована Фелікса Владиславівна в Ірпені біля чоловіка.
Прожила майже 87 років.