Народився 3 лютого 1959 року в селі Згурівка Яготинського району Київської області. Із мамою, котра виховувала сина сама, переїхав до Ірпеня, коли йому виповнилося шість років.
63-річний Микола Гончаренко загинув 4 березня 2022 року.
Освіта: середня школа №17 (Ірпінь).
Після школи проходив строкову службу в Пензі, а повернувшись із армії, одружився. У них із дружиною народилися двоє дітей — син Олександр та донька Марина.
Тривалий час Микола Григорович, не маючи спеціальної освіти, працював у ремонтно-будівельному управлінні. Та коли почалися затримки із зарплатою, став таксистом. Згодом вправного водія запросили кермувати «швидкою», він залюбки погодився. І досить швидко посів місце головного механіка: «швидкі» карети медичної допомоги були старі, буквально розвалювалися, а він їх відремонтував, завжди тримав у повній готовності. Пан Микола дуже відповідально ставився до своєї роботи, бо розумів, що справна медична автівка, яка вчасно прибуде до хворого, — це чиєсь врятоване життя.
Повномасштабне вторгнення росії в Україну застало чоловіка на роботі. Коли почався наліт ворожої авіації на Гостомель, він був на зміні і разом із колегами вивозив звідти наших поранених військових та цивільних.
«Тато зателефонував мені й сказав: доню, вирішуйте, як вам бути далі, бо ця війна не на один день», — пригадує його донька Марина Глушко. Вона з чоловіком Артемом та 11-річним сином спочатку прибігли до матері Марини, а потім усі разом поїхали на дачу в с. Забуччя, бо думали, що під лісом житимуть безпечніше. Ключі від дачі віддав батько, усього на кілька хвилин заїхавши додому, — дуже поспішав. Тоді донька бачила його востаннє…
Щоправда, наступного дня Микола Григорович зателефонував зятю: «Артеме, сідай у машину, забирай свою сім’ю і їдьте у Фастів до твоєї матері».
Марина Миколаївна каже, що виїхали тоді рано, тому встигли добратися до Фастова без пригод, а хто їхав пізніше тією дорогою — потрапили під обстріли.
Невдовзі, 4 березня, пан Микола разом із дружиною Людмилою вирішили забрати до себе на дачу рідну сестру Людмили та племінника. Вони крізь сльози просили: «Будь ласка, заберіть нас звідси!» — район БЦЗ був під сильним обстрілом.
Коли Микола Гончаренко разом зі своєю дружиною їхав за сестрою і племінником, то на дорогах іще стояли блокпости з українськими військовими. А коли вже всі разом поверталися — блокпости були порожні. Натомість їм назустріч, із боку Рубежівки, рухалася ворожа колона. Без попереджень пролунав постріл. Певно, з якоїсь крупнокаліберної зброї, бо куля, влучивши в Миколу Гончаренка, знесла йому пів голови й зачепила дружину, котра сиділа позаду нього. Вона, поранена, у шоковому стані підняла гільзу, яка виявилася настільки гарячою, що обпекла їй руку аж до кістки…
Жінки в машині кричали від жаху. До них підійшли чеченці. У цей час донька вбитого подзвонила своєму двоюрідному братові Віталію, аби дізнатися, де тато з мамою, бо вони на дзвінки не відповідали. Той відповів: «Дядька Миколу вбили». Але вороги вирвали телефон із його рук і розчавили. Потім, направивши на пасажирів автомати, веліли вийти з машини.
Дружина вбитого просила: «Відпустіть нас, віддайте тіло мого чоловіка». Та жорстокі окупанти лише знущалися: «Тіло не віддамо. Нехай він (вказали на Віталія) сідає за кермо та їде». Але хлопець не вмів кермувати машиною. Окрім того, чеченці забрали в нього інсулін, без якого він не міг обійтися, бо був інсулінозалежним.
Довелося йти пішки. У пораненої жінки все обличчя було заюшене кров’ю, ледь дійшли до садового товариства, де були дачі, а там їх зустріли буряти…
Марина розповідає, що перебувала в жахливому стані. Постійно телефонувала рідним, але вони, переживши такі страхіття, теж ледь трималися. Молода жінка, кого тільки могла, просила, аби забрали з того фатального місця та поховали тіло її нещасного батька. І чула у відповідь: «Це неможливо, це дорога в один кінець. Окупанти розстріляють». Через волонтерів вона намагалася доставити інсулін для двоюрідного брата, але теж не змогла — волонтери також хотіли жити. Наступного дня, після тих страшних подій, свідком яких був, Віталій повернувся до машини, на якій вони їхали, але побачив лише її обгорілий остов. До того ж його самого мало не вбили, ледве вирвався.
Від нестачі інсуліну Віталій у страшних муках помер 20 березня на очах своєї матері та тітки…
Після важких роздумів сім’я Марини Глушко переїхала на Вінниччину. 14 березня зв’язок із рідними, котрі залишилися в Ірпені, зник. Від тривог і переживань жінка не знаходила собі місця. У новинах почали з’являтися репортажі про звірства окупантів у Бучі, Ірпені. Тож її чоловік Артем попросив, аби його матір, 15-річну сестру та їхнього сина Марина вивезла за кордон.
Спочатку вони виїхали до Польщі, звідти — в Італію. Увесь цей час донька не полишала спроб знайти тіло свого батька, аби достойно його поховати. Якось у фейсбуці натрапила на сайт, де містилися фотографії або опис нерозпізнаних тіл цивільних загиблих. В одному з описів пані Марина прочитала: «Повністю обвуглені рештки тіла, Забуччя, КЛО “7407”».
«Це був номер машини мого тата, — говорить молода жінка. — Батька доставили в боярський морг. Ми попросили знайомих допомогти, аби його якнайшвидше поховати. Також ексгумували та перепоховали тіло брата Віталія».
Після деокупації рідного міста родина з-за кордону повернулася додому, донька забрала невтішну матір до себе. Дружина загиблого досі вбита горем, адже страшних подій, що спричинили війна і нелюди-окупанти, їй не забути ніколи…
У журбі та скорботі за загиблим також син і донька Миколи Григоровича Гончаренка, двоє його онуків, усі рідні.