Народився 19 липня 1963 року у Львові.
59-річний Олег Горак загинув 6 березня 2022 року.
Освіта: вивчився в Національному університеті «Львівська політехніка» за спеціальністю «інженер-електрик» (закінчив у 1986 р.).
Опісля навчання за розподілом потрапив до Криму, де тривалий час разом із родиною проживав, працюючи на керівних посадах кількох структурних підрозділів Крименерго та ДП НЕК «Укренерго». Власне, усе життя Олег Іванович працював за обраною спеціальністю, був досвідченим фахівцем. Останнє місце роботи — начальник відділу ПАТ НЕК «Укренерго». За словами дружини Ольги, він дуже любив свою роботу, жив нею. Своїм досягненням вважав те, що зумів організувати хороший колектив, реалізувати низку важливих для енергетики України локальних проєктів, писав наукові роботи про розвиток енергетики.
«Олег Іванович мав сильний вольовий характер. Дуже любив свій колектив, цінував кожного фахівця, знав їхні дні народження, звички. Був надзвичайно цікавою людиною, колекціонував українські монети, марки, казав, що то — історія України. Любив книжки, був начитаним, грамотним, обізнаним у багатьох аспектах, душевним. Також займався спортом, підводним плаванням і неймовірно любив море», — розповідає дружина Ольга Олександрівна.
Після 2014 року подружжя Гораків вирішило переїхати до Ірпеня, де проживав їхній син-студент. Місто родині сподобалося, Олег Іванович хотів розпочати тут нову сторінку свого життя. «Тут якесь особливе життя, легко дихається. Садочок буду вирощувати, цікава робота буде, молодь навчатиму», — говорив він. Остаточно подружжя перебралося до Ірпеня в 2018 році. Гораки тут почувалися щасливими. Відвідували церкву, займалися облаштуванням приватного будинку. Не думали, що тут їх спіткатиме нова біда.
Олег Іванович важко переживав і захоплення Криму, і початок повномасштабного вторгнення росії в Україну. Коли це сталося, дружина, котра на той час перебувала в родичів у Коломиї, просила його разом із іншими виїхати з Ірпеня, на що він відповів: «А хто працюватиме у такі важкі часи? Хто захищатиме?» Він не лише працював далі у своїй сфері, а й допомагав усім, кому міг, в Ірпені. Дбав про сусідів, які залишилися, про літніх людей. А в разі потреби як офіцер у відставці був готовий узяти до рук зброю.
Колеги Олега Івановича розповідають, що він до останнього був із ними на зв’язку. Однак із 3-го березня 2022 р. в Ірпені вже не було ні зв’язку, ні світла, ні води. Дружина Ольга телефонувала волонтерам, просила про допомогу з евакуацією чоловіка. Але у відповідь: потрапити в потрібний район Ірпеня неможливо. Небезпечно було всюди. Як стало відомо пізніше — в сусідній із Гораками будинок прилетів снаряд. Тоді Олег Іванович спробував вибратися з міста. Він узяв свого собаку, сів за кермо автомобіля і на світанку хотів виїхати. Почалася стрілянина, про що згодом розповів сусід, який тоді також виїздив. Олег Горак доїхав до вулиці Пушкінської і на повороті по його автівці почали влучати росіяни. Там і техніка ворожа стояла, і снайпери на будинках сиділи. Сусід розповів, що машина Олега Івановича зупинилася позаду його автівки. Самого сусіда було поранено, він потрапив до госпіталю у Хмельницькому.
Про долю Олега Горака тривалий час нічого не було відомо. 3-го квітня, коли було дозволено заїжджати в Ірпінь, син Гораків потрапив у місто і йому показали розстріляний автомобіль батька. Будинок окупанти теж зруйнували. 19 квітня 2022 року було знайдене й тіло Олега Івановича.
Олег Горак загинув 6 березня 2022 року в Ірпені, де й похований.
Він не дочекався онуків. Не встиг реалізувати багато прекрасних задумів, побачити чудові місця, про які мріяв. Він дуже любив життя. Казав: «Вийду на пенсію — садочок вирощуватиму. Адже дерево та виноград дають життя, силу, здоров’я». Немає таких слів, щоб описати трагедію, біль за тими, хто прагнув жити.