Народився 7 травня 1962 року в Зачепилівському районі Харківської області, там провів своє дитинство.
59-річний Андрій Горожанкін загинув 20 березня 2022 року.
Були в нього й тато, і мама, але, як у багатьох родинах радянської доби, вони зранку до пізнього вечора працювали, тож вихованням хлопчика займалася бабуся.
Отримавши середню освіту, Андрій закінчив школу водіїв і в 1980 році був призваний в армію. Служив у військовій частині в Гостомелі. У цьому місті познайомився з дівчиною Раїсою, у 1982 році вони одружилися.
Після демобілізації чоловік пішов працювати водієм у Немішаєвський інститут картоплярства. Пізніше став слюсарем-складальником на заводі імені Антонова, де працювала і його дружина. Зацікавився літаками, навіть надавав власні пропозиції щодо покращення і заміни деяких деталей. Однак авіаційна галузь почала занепадати, тож Андрій Анатолійович звільнився із заводу, започаткував власну справу. Він мав автомобіль, возив і продавав у селі корми для тварин. А ще встановив пилораму. Працював, платив податки. Але й цю роботу з часом довелося змінити — на будівельну справу: чоловік і штукатурив, і перекривав дахи на людських оселях. Мав золоті руки!
У 2015 році, коли вже майже рік на Донбасі тривала антитерористична операція, у свої 52 він став солдатом 25-го батальйону «Київська Русь». Дружина каже, на ту війну її чоловік буквально втік із дому, нікого не попередивши. Йому дуже болів той факт, що росія напала на Україну, адже за національністю був росіянином. І хоча в АТО тоді загинув його друг, син друга, усе одно зважився захищати Батьківщину в досить поважному віці.
Через два роки, після контузії, яку отримав у 2017-му біля Попасної, повернувся додому. Його здоров’я відчутно погіршало: Андрій Анатолійович став знервований, кричав уві сні або взагалі не міг спати.
Коли 24 лютого 2022 року вибухнула повномасштабна війна, до Горожанкіних додому в Козинці з Бучі приїхали колишні товариші по службі — хлопці з 25-го батальйону, привезли своїх дітей, жінок, вважаючи, що в селі їм буде безпечніше. Дружина пана Андрія Раїса згадує: «Дітям усе було цікаво, вони ходили кімнатами, брали й розглядали книжки. Тоді чоловік вийняв і віддав мені гроші, які лежали в його кімнаті на поличці. Я здивувалася, але подумала, що це через дітей. Після цього Андрій коротко кинув: “Я зараз повернуся”, сів у чиєсь авто й поїхав. Невдовзі водій автомобіля повернувся, а мій Андрій — ні. Запитую, де мій чоловік? І чую у відповідь: “Уже у військовій частині”. А 27 лютого наш молодший 34-річний син (живе через дорогу від нас) так само, нікому нічого не сказавши, пішов за батьком».
Андрій Горожанкін загинув 20 березня 2022 року. До цього вони з побратимами довго тримали оборону в Миколаївці (військова частина № 4180). За свідченнями очевидців, захисників на варті було всього з десяток, усі вони загинули. Свого сина, котрий був тоді разом із ним, чоловік, ніби відчуваючи лихе, відправив до казарми зарядити телефон. Той послухався й пішов, а невдовзі почався бій… Андрій Горожанкін тоді крикнув побратимам, щоб уходили, що вони притримають ворога. Тих, хто пішов, згодом полонили. Син Горожанкіних вибрався звідти і повернувся з кількома хлопцями в одну з київських військових частин. Про подробиці того бою він не розповідав, бо в його душі досі глибока рана від пережитого і загибелі батька. Недавно він звільнився зі служби, працює.
«Я відчувала, що чоловіка убили, — говорить Раїса Горожанкіна, — серце підказувало. Та все ж була надія, що вижив і потрапив у полон. Хлопці з нашого села ходили до тієї території, де точився жорстокий нерівний бій, нелегально шукали загиблих. Один із них — друг мого сина, Віталій, який нині на передовій, сказав синові: “Дмитре, здається, серед загиблих я бачив твого батька”. Так мої найгірші відчуття підтвердилися».
6 квітня 2022 року рідних Андрія Анатолійовича Горожанкіна запросили на упізнання до київського моргу, а 7 квітня його поховали. Чоловіка посмертно нагородили Орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.
Усі, хто знав загиблого героя, кажуть, що він був дуже доброю людиною, нікому ніколи не бажав зла. Багато любив спорт, займався бігом, доглядав сад і город, домашнє господарство. Умів змайструвати будь-що! І ніколи не сидів без діла. Готував смачно, в хаті прибирав, коли дружина була зайнята на роботі. Сину хату будував, трішки не встиг закінчити…
У 2010 році його обрали депутатом сільради в Козинцях і заступником очільника комісії із земельних питань. Він усім допомагав, у кого якась біда траплялася, — чи пожежа, чи негода, чи ще щось. Першим простягав руку допомоги односельцям.
Дружина каже, що разом вони були дуже щасливі. За її словами, Андрій Горожанкін насамперед мріяв добудувати хату синові, а коли почалася повномасштабна війна — хотів захищати Україну і перемогти ворога.
Він був справжнім чоловіком і воїном. Світла пам’ять герою.
У скорботі залишилися дружина, двоє їхніх дітей і троє внуків.