Народився 3 липня 1963 року в Києві.
59-річний Валерій Григоренко загинув 4 березня 2022 року.
Освіта: після середньої школи закінчив Національний технічний університет України «Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського», обравши мистецький напрямок. Писав картини, переважно зображував різноманітні авіамоделі, також охоче займався авіамоделюванням.
Дружина також родом із Києва. Разом із Валерієм навчалися в школі, після одруження виховували донечку Катерину.
З Ірпенем життя Валерія Миколайовича повʼязане з 1993 року. Саме тут він знайшов місце для художньої майстерні — придбав частину приватного будинку, де можна було би спокійно займатися творчістю, адже робити це в однокімнатній квартирі, а також зберігати там полотна, було дуже проблемно. Тож саме в Ірпені митець проводив більшість свого часу.
Як розповідають сусідки по дому — Андрющенко Олена Степанівна та Гончаренко Тетяна Юріївна, усі вони жили дружно, якщо й виникали якісь проблеми, то сусіди вирішували їх у спокійній атмосфері взаємопорозуміння. Валерій Миколайович запамʼятався їм щирим, добрим, відкритим до діалогу, готовим завжди прийти на допомогу. Надзвичайно любив тварин, особливо собак. Міг підібрати залишеного напризволяще, хворого чи бездомного собаку, привести у двір, виходжувати, лікувати. Останнім часом навіть брав їх на утримання із притулку.
Однак найбільше його покликання — творчість. Мав велике коло друзів та прихильників свого таланту. «Хоча він був, як і більшість творчих людей, своєрідним. Ми його приймали таким, яким він був. Він ніколи поганого слова не сказав, навіть якщо щось не так — то просто розвертався і йшов, замість висловлювати своє невдоволення чи обурення», — додають сусідки.
Повномасштабна війна стала випробуванням для всіх. Ірпінь опинився під щоденним ворожим вогнем. Валерій Миколайович залишився в місті у своїй майстерні.
4 березня став його останнім днем.
Як розповідають Олена Степанівна і Тетяна Юріївна, того дня обстріли Ірпеня почалися з самого ранку. Приблизно о 13.30 прямо в їхньому дворі вибухнув снаряд. Жінки вирішили перевірити, що сталося. Побігли до свого сусіда Валерія. Він лежав на землі. Осколок снаряду влучив йому в голову. Сусідки відразу зателефонували «112» (ще був зв’язок), але в пріоритеті служб у цій ситуації були поранені, а не загиблі. Тож тіло залишилося лежати. Жінки розгубилися й не знали, як бути. Затим зібралися й інші сусіди, у дворі викопали яму і поховали пана Валерія.
Дружині, яка весь цей час була в Києві, повідомити про загибель чоловіка не наважувалися. Того ж дня вона телефонувала і схвильовано зауважила, що до Валерія не може додзвонитися. Сусідки знали, що вона має слабке здоров’я і може не витримати такої страшної звістки. Тож вирішили повідомити трохи згодом. Але незабаром зв’язок зник, а з ним — і можливість розповісти, що сталося.
Ситуація в місті погіршувалась. 5 березня Тетяна Юріївна виїхала з Ірпеня, а 11-го — Олена Степанівна. Собак залишили на іншого сусіда, який їх годував. Опинившись на Заході України, Олена Степанівна зателефонувала доньці загиблого сусіда й повідомила, що сталося з її батьком. Донька сказала: «Ми так сподівалися… Ми знали, якби він був живий, то знайшов, як із нами зв’язатися». Після паузи додала, що якби про це їм стало відомо в той самий день, то жертв могло би бути більше — почали б шукати його під обстрілами, наражати ще когось на смертельну небезпеку. «А тепер розуміємо, що сталося і де він похований, хоч і тимчасово».
Після деокупації Ірпеня відбулися ексгумація та перепоховання тіла Валерія Миколайовича на ірпінському міському кладовищі.