Народилася 1 травня 1925 року на Харківщині.
96-річна Ніна Вікторівна Грудницька загинула 7 березня 2022 року.
16-річною дівчиною застала Другу світову війну, яка залишила свій слід на все життя. Ніні з батьками довелося тікати від обстрілів із Харківської області. Разом із мамою вдалося заскочити в евакуаційний поїзд, однак серед натовпу залишився чоловік і тато. Приїхали в одне з невеликих українських містечок, після довгогaо переходу через ліс натрапили на пересувний воєнний госпіталь, де попросилися погрітись і поїсти. Їм дозволили залишитися.
Мама Ніни була неосвічена, не вміла ні читати, ні писати, тож узялася працювати в госпіталі по господарству, а дівчина допомагала лікарям: робила перев’язки, прала закривавлені бинти, тримала величезну лампу в медичному наметі під час операцій. Бачила страшні страждання важкопоранених людей — без рук і ніг, із великими кривавими ранами.
Так Ніна з мамою й працювали, переїжджаючи разом із медиками з місця на місце. І якось привезли їм нових поранених. Серед них виявився один молодий і гарний чоловік — Борис Полікарпович Грудницький, із яким Ніна і пов’язала свою долю. В умовах воєнного часу одружилися через два тижні після знайомства. Борис Грудницький був військовим, потрапив до полону, але зумів вибратися. Вони обоє пройшли війну, отримали нагороди, часто згадували про ті страшні роки.
В Ірпінь подружжя з первістком переїхало жити понад 70 років тому; тут народився їхній другий син.
На превеликий жаль, Ніна Вікторівна відчула, що таке хоронити власних дітей. Та й чоловіка теж. Вони разом прожили все життя. Чоловік Борис Полікарпович помер у 1997 році, після цього Ніна Вікторівна залишалася сама.
В Ірпені Ніна Грудницька працювала на шкіргалантерейній фабриці, потім стала контролером на ескалаторі в київському метрополітені. Жінка мала сильний вольовий характер, брала участь у вихованні внуків, доглядала за будинком. Любила квіти: троянди, півонії та інші, садила город — добре розумілася на цьому, вміла вирощувати крупні соковиті помідори, до неї часто зверталися за порадами, як цього досягти. Порожніх поличок у коморі не допускала: Друга світова війна навчила, що завжди треба мати про запас олію, сіль, сірники, цукор, крупи…
Як згадує внучка Ніна Поєдинок, її бабуся користувалася повагою, була дуже гостинною, на свята збирала біля себе чимало друзів, але впродовж багатьох років під час застіль вони часто говорили про пережиту війну, про відірвані ноги-руки. «Ми її просили про щось позитивне спілкуватися, а от тепер її розуміємо: коли зараз збираємось — у нас такі самі історії. Це шок на все життя», — додає Ніна Олександрівна.
Упродовж останніх двадцяти років Ніна Вікторівна хворіла, через ураження суглобів важко ходила.
Коли почалася війна на Сході України в 2014 році, Ніна Грудницька була дуже налякана і пригнічена цим. Завжди боялася нової війни, вона добре знала, що це — найстрашніше, що може бути, їй не вірилося, що можливе повторення того, що було. Особливо жахали літаки. На початку повномасштабної війни, коли приїхали внучка з чоловіком і сповістили про початок війни, першою реакцією Ніни Вікторівни було: «Як, війна? І що, літаки?..»
За двадцять днів до повномасштабного вторгнення Ніна Грудницька заслабла, злягла, не могла їсти, тільки воду пила. Онучка — Ніна Поєдинок — доглядала за бабусею, отримавши від лікарів відповідь, що старенька втрачає сили і незабаром помре. Онука привезла священника для сповіді перед смертю.
Найважливіше, чого потребувала Ніна Вікторівна в той час, — спокою і турботи рідних, щоб останні тижні її життя не були сповнені стресу, страху й болю, яких вона зазнала в юності. Але Другу світову війну пережила, а російську навалу — ні, пішла з життя під гримання вибухів.
Онучка з чоловіком з 24 лютого до 5 березня 2022 року двічі на день під обстрілами відвідували стареньку, попри те, що жили на певній відстані від неї і ситуація в місті стрімко гіршала. У час, коли рідні не могли бути поруч, вони спостерігали за Ніною Вікторівною, а також вільно спілкувалися з нею через спеціально встановлену відеокамеру. «На жаль, кудись перевезти бабусю можливості не мали: вона лежала на антипролежневому матраці, її було навіть важко перевертати — бідолаха кричала від болю, увесь час просила не чіпати її. Навіть у свою машину ми її фізично не могли забрати. А знайти інший транспорт у час, коли над головами літали снаряди, ракети і кулі, було неможливо».
Залишатися в Ірпені ставало вкрай небезпечно. Рідним довелося думати, як бути далі. Вони вирішили перебратися до батьків у Стоянку — там можна було переховуватися в підвалі. Після 5 березня внучка Ніна з сином спробували евакуюватися. Хотіли потрапити на потяг, але не вийшло. Як потім з’ясувалося, це врятувало їм життя — саме той поїзд був підірваний. Чоловік Ніни залишився в Ірпені, щоб відвідувати бабусю, але доступ до тієї частини міста уже перекрив блокпост. Із вулиці Пушкінської заїхали російські танки, до родички вже ніяк не можна було дістатися.
«Ми писали волонтерам, військовим, місцевим депутатам, але прорватися до будинку бабусі було неможливо. Так вона й померла там на самоті, під звуки вибухів та обстрілів», — розповідає Ніна Поєдинок.
Точна дата смерті Ніни Вікторівни Грудницької невідома, і встановити її неможливо. Експерти запропонували обрати будь-який день на початку березня, внучка зазначила 7 березня, керуючись тим, що 6-го Ніна Вікторівна ще була на зв’язку, а потім зникло зображення і родина вже нічого не знала про її долю.
Потрапити в будинок старенької родичі змогли лише після деокупації Ірпеня, 1 квітня, в супроводі військових. Самостійно заходити в приміщення було заборонено з огляду на можливе замінування. Як стало зрозуміло на місці, російські військові побували в бабусі, прострелили двері, винесли деякі речі. Бідна жінка лежала у своєму ліжку мертва…
Будинок Ніни Вікторівни постраждав від бомбардувань: вибуховою хвилею винесло всі вікна, двері, пошкоджено дах, він утратив герметичність. Попереду і за будинком чорніли вирви від двох «прильотів». Меблі всередині дому склалися, деякі порозліталися, попадали. У кімнаті, де лежала бабуся, теж не було вікна — ні скла, ні рами, але за даними експертизи, Ніна Грудницька на той момент уже була мертва.
Поховати кремований прах Ніни Вікторівни рідні змогли через пів року, дочекавшись повернення із закордонної еміграції внучки Ніни.