Народився в місті Міусинськ Луганської області. 

Навчався у школі № 8 в місті Міусинськ, потім закінчив Штерівський енергетичний технікум, а в 2008 році в Луганську — Східноукраїнський національний університет за спеціальністю «Інженер енергетичних систем». 

Із дитинства був допитливою, розумною та вихованою дитиною, його обожнювали вихователі в садочку, учителі — у школі, він був улюбленою дитиною та онуком у сімʼї. 

Після закінчення університету переїжджає в місто Ірпінь. Він одразу полюбив це містечко як своє рідне, хотів прожити в ньому все своє життя. Обіймав керівні посади, був головним енергетиком у будівельній компанії, потім — генеральним директором у компанії ПрАт «СпецАвтобаза», останні два роки перед повномасштабним вторгненням керував бізнесом із ремонту осель разом зі своїм найкращим другом, який і нині продовжує їхню спільну справу. 

24 лютого 2022 року його життя, як і життя мільйонів українців, змінилося на жахливу реальність війни. Максим зі своєю дружиною Наталею та маленьким сином Тихоном, якому не виповнилося ще навіть року і якого він так чекав і любив, потрапили в окупацію в Ірпені. 8 березня їм дивом удалося вийти з міста. 

Максим завжди був сильною людиною та робив усе, аби підтримати тих людей, які цього потребували. Так, під час окупації допоміг молодій подружній парі з маленькою дитиною (сімʼя Максима прихистила їх у себе), та двом молодим дівчатам — Олені та Аліні — евакуюватися. «Ми завжди будемо тебе пам’ятати і дякувати. Завдяки тобі ми залишилися живими», — написали вони йому, вітаючи з Новим роком.

У квітні 2022 року пішов воювати. Перш за все — за свого сина, за свою родину, дружину, своїх рідних і тих чудових людей, які траплялися на його життєвому шляху. І, звісно ж, за свою країну.

Одразу, ще на навчанні, Максим узяв ініціативу у свої руки, створив підрозділ аеророзвідки 1-ї ОТБр 1 ЗСУ, куди сам набирав хлопців, до яких завжди ставився з повагою та людяністю. Усі його хлопці виконували фізичні нормативи, дотримувалися дисципліни, постійно проходили навчання, ніхто не вживав спиртних напоїв, бо Максим і сам не пив, та не палив. Його підрозділ — один із найкращих та найбільш ефективних. Хлопці трималися разом один за одного, як сімʼя, як єдиний механізм. Максим беріг своїх підлеглих, найважчі та найбільш небезпечні завдання часто виконував особисто. Хлопці-побратими його завжди поважали, бо для них він був і командиром, і другом, і декому навіть слугував за батька. Для нього це була найкраща команда воїнів та одночасно — друга сім’я.

Максима пам’ятатимуть хоробрим, справедливим, розумним та врівноваженим — усе це дозволяло йому бути гарним керівником і командиром. До кінця свого життя він проніс у собі світло, людяність, чудове почуття гумору, доброту та любов до людей, родини, Батьківщини і життя. 

Він був одним із найкращих синів України — неймовірною, багатогранною особистістю, освіченим, благородним чоловіком, сильним і добрим. Жив із відкритим серцем і за найменшої можливості допомагав хоч людині, хоч тварині. Мабуть, найважливіша риса його характеру —  здатність бачити в інших найкращі їхні якості, підкреслювати їх, надихати людей на зміни та підтримувати їх на цьому шляху.

Він мав багато друзів і товаришів, які зараз відкликаються на горе сімʼї зі щирим серцем та допомагають на знак памʼяті про його добре імʼя. Про нього говорять близькі люди: «Він був людиною, за якою можна було слідувати в невідоме без страху. Максим із дитинства мріяв бути воїном і загинув, як воїн, займаючись справою свого життя та виконуючи своє призначення. Він — справжній воїн світла, бо в темні часи добре видно світлих людей».

Для всіх рідних і близьких, для його матері, дружини, для маленького сина, для сестри та його племінників, для побратимів і друзів, для всіх, хто знав його, — це нестерпна втрата та нескінченний біль. Однак іще — надія, що його подвиг та смерть не були марними, що Україна переможе ворога та буде сильною і незалежною державою, із прекрасним майбутнім для його нащадків та нині живучих.