Владислав Горбатенко героїчно загинув 3 листопада 2024 в районі населеного пункту Багатир Волноваського району Донецької області.

Офіцер групи психологічного супроводу та відновлення Владислав Горбатенко загинув 3 листопада під час несення військової служби поблизу н. п. Багатир Волноваського району Донецької області. 

Владислав народився та виріс у м. Ірпінь у родині Ірини та Олександра Горбатенків. Мати Владислава працювала у Брокбізнесбанку технічним працівником. Унаслідок довготривалої хвороби померла, коли йому виповнився двадцять один рік. Батько і донині працює налогоджувальником холодно-штампувального обладнання на заводі «Артем». Саме батьки прищепили Владиславові високі моральні цінності, естетичний смак, пізнання світу  в процесі читання книг. Оскільки дитинство минало в домашній атмосфері, то напередодні шкільного життя Владислав відвідував школу раннього розвитку дитини «Джерельце».

Із 2001-го до 2010 року навчався в Ірпінській спеціалізованій загальноосвітній школі № 12 ім. З. Алієвої. Зарекомендував  себе як скромний, дисциплінований, працелюбний, веселий, товариський, розсудливий, самостійний учень. Під час навчання перевагу надавав більше гуманітарним дисциплінам, аніж точним наукам.

Після дев’ятого класу, у 2010–2013 роки продовжив навчання у Вищому професійному училищі імені М. П. Драгоманова за спеціальністю «Токар, оператор комп’ютерного набору, оператор станків за програмним керуванням». Проходив стажування у Німеччині.

Зважаючи на постійний інтерес до розуміння людської психіки, після закінчення професійного училища у 2013 році Владислав вступив до Національного авіаційного університету на спеціальність «Психологія». Під час навчання на третьому курсі поєднував теоретичні знання з практикою і дедалі більше занурюючись у тему «Допомога дітям з особливими освітніми потребами», постійно підвищував свій професійний рівень на виступах, конференціях, тренінгах, відвідуючи курси підвищення кваліфікації за спеціальністю «Нейрокорекція в роботі з дітьми з особливими освітніми потребами», «Сенсорна інтеграція в роботі з дітьми з розладами аутистичного спектру», курси масажу тощо. Паралельно працював у корекційному АВА — центрі «Моя дитина» у м. Києві протягом п’яти років, а також т’ютором із дітьми з інтелектуальними порушеннями та аутистичним спектром.

Менторська робота з дітьми надалі реалізувалася в дошкільному навчальному закладі № 543 м. Києва. З 2021 року Владислав працював на посаді асистента вихователя. Зі слів колег, Владислав Олександрович («Наш Влад»), так називали колеги, поєднував власний практичний досвід із педагогічною майстерністю великого українського педагога В. О. Сухомлинського і щодня віддавав своє серце дітям, враховуючи психологічні особливості кожного вихованця. Емпатія, підтримка, розуміння тонкощів дитячої психіки сприяли швидкій адаптації та соціалізації дітей з особливими освітніми потребами. Вроджена чуйність, бажання допомогти сприяли теплій комунікації і професійній взаємодії з колегами до останніх днів його життя.   

На початку повномасштабного вторгнення російської федерації в Україну Владислав перебував в рідному місті. Наражаючи себе на небезпеку під час авіаударів і постійних мінометних та артилерійських обстрілів, неодноразово гасив пожежі на вулиці Озерній і допомагав сусідам. 7 березня 2022 року внаслідок відсутності комунікацій та активізації військових дій був змушений самостійно евакуюватися (вирішив вийти пішки через ліс)  до знайомих у м. Київ. Щойно відновили громадський транспорт столиці, то він відразу поїхав у ДНЗ № 543 і допомагав колегам в облаштуванні укриття, на польовій кухні,  їздив у військовий госпіталь і надавав професійні консультації щодо відновлення психоемоційного стану військових.

20 березня 2023 року був призваний на військову службу Бучанським РТЦК та СП у Київській області. Проходив навчання у Полтавському навчально-тренувальному центрі Інституту зв’язку за спеціальністю «Військовий зв’язківець». За сумлінне навчання отримав грамоту. За розподілом був направлений у 72-гу окрему механізовану бригаду ім. Чорних Запорожців у м. Вугледар Донецької області. Саме побратими (Олексій і Олександр) навчили Владика, так вони його називали, «мистецтву зв’язківця», передаючи власний досвід. Зі слів Владислава «72-ка» стала другою сім’єю, де кожен проявляв турботу, повагу, а головне — любов до Батьківщини. Близький побратим Дмитро згадує, як Влад адаптував авторську кав’ярню в реаліях війни. «Життя надто коротке, щоб пити погану каву», — казав Вдад і щоранку заварював велику філіжанку кави з ірландськими доріжками, пригощаючи кожного побратима, таким чином надаючи їм тимчасове відчуття дому й безпеки. Незважаючи на постійну зайнятість і втому, російські авіабомбові удари, які почали активізуватися в квітні 2024 року, Владислав онлайн закінчив курси підвищення кваліфікації у Південноукраїнському національному педагогічному університеті ім. К. Д. Ушинського за спеціальністю «Психологічна допомога військовослужбовцям та їхнім близьким». Під час евакуації з групою зв’язківців із міста Вугледар отримав кульове поранення в ногу у  червні 2024 р.

У зв’язку із запитом на підготовку військовослужбовців у навчальному батальйоні структур психологічної підтримки персоналу був направлений керівництвом 72-ї ОМБР на курси підвищення кваліфікації за спеціальністю «Офіцер групи психологічного супроводу та відновлення» з 15 липня по 30 серпня 2024 р. Військового інституту Київського національного університету ім. Т. Г. Шевченка. У кінці липня отримав медаль «Незламним героям російсько-української війни» від 72-ї ОМБР.

3 вересня 2024 р. отримав звання «Офіцер групи психологічного супроводу та відновлення» в/ч А 2167 продовжуючи військову службу у м. Покровськ Донецької області. Зі слів побратимів, щодня Владислав доцільно вивчав психологічну готовність військовослужбовців до виконання завдань, ситуації їх службового та побутового життя, спостерігав за їхньою поведінкою, проводив тестування, анкетування особового складу, розмовляв із ними. Надавав психологічну допомогу та підтримку військовослужбовцям, які зазнали стресу, травм утрати, опрацьовував та вчив справлятися зі своїми емоціями і травматичним досвідом під час екстрених подій на передовій під час окупації у містах: Вугледар, Курахове, Херсон, Кривий Ріг тощо. Зі слів побратима, Владислав хотів навчитися керувати автомобілем, і його мрія була здійснена. 

А ще дуже хотів, повернувшись додому, зробити ремонт у квартирі, створити сім’ю, отримати другу вищу освіту за спеціалізацією «Психотерапія», відкрити кав’ярню,  відвідати концерт метал-групи «Rammstein», реалізувати себе у приватній практиці як психотерапевт. На превеликий жаль, життя Владислава різко обірвалося 3 листопада 2024 року орієнтовно о 14:30 внаслідок дорожньо-траспортної пригоди поблизу н. п. Багатир Волноваського району Донецької області. Йому назавжди залишилося тридцять років. І незважаючи на трагедію в серцях близьких, друзів, колег, побратимів Владислав залишиться неймовірно світлою людиною, яка змінила на краще життя багатьох.Прощання з Героєм відбулося 13 листопада 2024 року в Ірпені. Поховали воїна на Алеї пам’яті захисників України. У скорботі лишивися батько, хрещена та двоюрідні  брати і сестри.