Загинув унаслідок виконання бойового завдання неподалік населеного пункту Терни Краматорського району Донецької області.

Григорій Ільченко народився і виріс у селі Лісове Черкаської області в простій багатодітній родині. Мама після розлучення з чоловіком виховувала дітей самотужки. Щоб їх вивчити й поставити на ноги (окрім сина Григорія мала ще двох доньок), бралася за будь-яку роботу: працювала санітаркою в місцевому пологовому будинку, підробляла прибиральницею в майстерні та ін.

Лісівську середню школу закінчив у 1989 році, здобувши неповну середню освіту. Григорій ріс спокійною дитиною, старанною, дуже працьовитою, допомагав своїй сім’ї, ще змалечку брав на себе всі чоловічі обов’язки, адже розумів, що він — єдиний чоловік у сім’ї. Разом із тим хлопець любив читати, робити щось власноруч, а автомобілями зацікавився настільки сильно, що цей інтерес із часом переріс у професійне захоплення, власну справу, якою залюбки займався по життю. 

Працювати почав із 1989 року. Саме тоді був зарахований у члени ТОВ «Надія» і направлений на навчання до Уманського ПТУ № 36, де зміг здобути освіту електромонтера з обслуговування і ремонту електрообладнання в сільськогосподарському виробництві, а також здав на права водія легкового автомобіля.

З 1992 року повернувся працювати в ТОВ «Надія» на посаду токаря 4-го розряду. Однак уже незабаром, того самого року, був призваний до лав української армії, звідки знов таки повернувся і до рідного села, і до попереднього місця роботи, продовживши працювати вже на посаді токаря 5-го розряду.

У 2004 році Григорій прийнятий токарем на державне механічне підприємство технологічного інституту молока та м’яса. Через два роки перейшов працював до столиці на МПП «Київ», звідки пішов у 2010 р. за власним бажанням, щоб нарешті займатися власною підприємницькою діяльністю — ремонтувати автомобілі.

У 1996 році познайомився з майбутньою дружиною Оксаною. Цьому посприяло те, що мали вони чимало спільних друзів. Так сталося, що відразу припали одне одному до душі, почали спілкуватися і зустрічатися. Григорій уже тоді відчув — саме з цією дівчиною він хотів би пов’язати своє життя. 

У 1998 році Оксана та Григорій одружились, а вже у 1999 році в подружжя народилася донька Анна, яка дуже любила свого тата і була справжньою татовою дочкою. Сьогодні це вже 26-річна жінка, заміжня, проживає в рідному селі. 

У 2004 році родина переїхала жити у Київ, а вже згодом, у 2012 році, оселилася в Ірпені.

«Григорій мав спокійний характер, добре серце, багато друзів, завжди радо відгукувався, якщо комусь потрібна була допомога, не міг сидіти на місці — знаходив ту чи іншу роботу, навіть у вихідний день. У святкові дні або ж у вікенди любив проводили час разом із дочкою, виїздити на природу в Ірпені, гуляти набережною або навідуватися в рідне село. А ще захоплювався риболовлею, доньку часто водив у тир. В основі його життя та інтересів для нього завжди була сім’я. Дружині до останнього часто дарував улюблені квіти — хризантеми, завжди переймався донечкою та рідними», — розповідає дружина Оксана Валентинівна. 

Повномасштабна війна застала Григорія з родиною в Ірпені. «Треба йти на фронт і захищати родину та країну», — такою із першого дня була позиція чоловіка. Він знав що має бути серед захисників, іншого навіть не допускав. Щоб убезпечити родину, 5 березня вивіз її до рідного села Лісове, а вже 9 березня 2022 року був мобілізований до лав ЗСУ.

Як зазначають побратими, Григорій за час проходження служби зарекомендував себе з позитивного боку. Обов’язки військової служби виконував із відповідальністю. Завжди був ввічливим та чуйним до оточуючих. У боях проявляв мужність, стійкість і рішучість, переживав за хлопців, адже вони також стали частиною його родини. Про пережите на фронті розповідав не часто, якщо чимось і ділився, то лише з дружиною Оксаною, а доньку намагався вберегти від того, що він бачив та що переживав. 

А переживати було що. Уже у 2022 році, воюючи у Сєвєродонецьку, отримав поранення. Місяць лікувався, переніс операцію, а затим знову повернувся на службу. Цього разу — в інші гарячі точки: Водяне, Опитне Сумської області, Терни, що на Донеччині.

Кожен день під кулями, ракетами і дронами міг стати останнім. І таки став… 19 квітня 2024 року збирався на черговий вихід. Хвилювався, щоб усе минуло добре. Перед виходом зателефонував рідним. Розуміння, що це буде останній дзвінок, ні в нього, ні в сім’ї не було. А вже 23 квітня під час мінометного ворожого обстрілу поблизу населеного пункту Терни зник безвісти, і понад рік перебував у цьому статусі.

Сім’я не хотіла вірити в те, що більше ніколи не побачить Григорія, сподівалася, що він живий, допускала можливості полону, але в липні 2025 року надійшла звістка про збіг ДНК.

«Григорій був найкращим чоловіком і батьком: добрим, у всіх ситуаціях чесним, справедливим і чуйним. Завжди залишався найсильнішою опорою для своїх близьких, родини та друзів», — такими словами згадує свого коханого дружина і додає, що для сім’ї він завжди поряд, навіть якщо не фізично, однак рідні все одно відчувають в його образі опору, часто згадують ті найпростіші речі, які приносили йому радість, те, як Григорій сміявся, і ситуації, що тішили його, те, як він пишався своєю донькою, як вони разом проводили час… Друзі загиблого захисника часто кажуть, що для них таких, як він, не було й не буде.

Життя Григорія обірвалося на самому злеті. Він мріяв після закінчення війни продовжити робити те, що любив: дарувати свою любо і турботу родині, лагодити автомобілі, навіть думав відкрити СТО в рідному селі, а ще мріяв дочекатися онуків та проводити з ними час, казав, що залюбки гулятиме з візочком парком Правика, хотів купити два велосипеди, щоб із дружиною кататися в Ірпені улюбленою набережною. Він умів цінувати прості радості життя, не просив багато, головне, щоб було найважливіше: мирне небо, спокій і безпечне майбутнє в рідній країні.

Григорій похований у селі Лісове, Черкаської області, як того бажав. В останню путь героя провела тальнівська громада. 

«Сьогодні на серцях кожного з нас лежить важкий камінь скорботи. (…) Понад рік рідні жили в нестерпному очікуванні, у болісній невизначеності. Кожен день був випробуванням, кожен погляд на телефон — надією на диво. Сьогодні ця страшна невідомість поступилася місцем гіркій, але остаточній правді: він віддав своє життя, захищаючи нашу свободу, і навіки приєднався до Небесного Війська. (…) Біля населеного пункту Терни Краматорського району Донецької області, у жорстокому бою наш Герой, Ільченко Григорій Леонідович, віддав своє життя за Україну. Його життя обірвалося там, на передовій, у боротьбі за наш мирний сон, за наше майбутнє. Григорій Леонідович загинув як справжній Герой, захищаючи кожного з нас, захищаючи право України на життя. Його подвиг — це не просто сторінка в історії, це — цегла у фундаменті нашої незалежності, це маяк мужності для прийдешніх поколінь», — писали про цю тяжку втрату на малій Батьківщині Григорія Ільченка. Так само пам’ятатимуть Героя і в Ірпені. 

У скорботі залишилася дружина Героя Оксана Валентинівна, дочка Анна та сестра Тетяна.