Загинув у бою з окупантами неподалік селища Зарічне Краматорського району Донецької області.

Народився Богдан у селищі Шалигине Глухівського району Сумської області і проживав там до шести років, після чого сімʼя переїхала в місто Ірпінь.

Мати — Іванова Ольга Олександрівна, працювала і працює продавцем одягу. Батько — Іванов Олександр Іванович, працював будівельником, помер у 2018 році.

Закінчив Богдан Ірпінську загальноосвітню школу № 3 (нині це ліцей). У дитинстві був дуже активним, сміливим, відповідальним, добрим, чемним, щедрим, щирим, спостережливим. Він, якщо можна так сказати, завжди був душею компанії, без нього всім було сумно. Щойно в компанії з’являвся Бодя (так  його всі звали), відразу ж ставало весело.

Богдан дуже любив і поважав людей похилого віку, бабусь і дідусів. Також обожнював дітей. Для нього не було різниці — дитина перед ним, старша людина чи літня — він з усіма відразу знаходив спільну мову.

Був неймовірним прихильником спорту. У підлітковому віці залюбки катався на велосипеді, роликах, грав у футбол, захоплювався рибалкою, автомобілями… Футбол та інші ігрові види спорту, а також автомобілі — назавжди стали його найбільшим хобі.

Дуже любив проводити час із друзями, яких у нього в Ірпені було дуже і дуже багато. Його знала дивовижна кількість людей.

А ще Богдан любив тварин, причому усіх, різних.

Після школи Богдан закінчив Київський професійний ліцей будівництва і комунального господарства. Спершу почав працювати в ремонтній бригаді, а згодом, постійно, — на будівництві.

Не був одруженим, дітей не мав.

За характером Богдан був надзвичайно добрим (це, мабуть, визначальна його риса), сміливим, активним, веселим, дружелюбним, відповідальним. Любив своїх рідних, із мамою був як одне ціле, піклувався про неї, завжди допомагав, і сам давав їй добрі поради, і прислуховувався до її порад. На жаль, усі найближчі родичі померли, і мати із сином залишилися самі.

Богдан любив свою країну, Ірпінь і те місце, де народився. Його головними життєвими «установками» завжди були: допомагати, поважати, любити, бути оптимістом. Часто усміхався, світлим був, «сонячним», усім дарував тепло і добро, із побратимами на фронті відразу знайшов спільну мову, близько товаришував із командиром. У підрозділі його усі любили та поважали за сміливість, розуміння, допомогу, щедрість, доброту, велике серце.

Про початок повномасштабної війни у житті родини Іванових розповідає мама, Ольга Олександрівна: «Війна застала нас в Ірпені (на той час Богдану було 23 роки), разом пережили окупацію, сиділи в підвалі школи № 2, потім вдалося евакуюватися через Романівський міст у місто Марганець Дніпропетровської області. Щойно звільнили Ірпінь і дозволили повертатися — повернулися додому.

Війну Богдан сприйняв боляче, дуже переживав за країну, за усіх людей. Під час окупації, перебуваючи в підвалі школи, завжди першим допомагав усім, особливо стареньким, як міг підтримував їх, разом із чоловіками піклувався про охорону людей, які переховувались у підвалі, постійно слідкували за входом, не спали по черзі».

 За деякий час Богдана мобілізували 11 жовтня 2024 року. На фронті він спочатку був у піхоті, уперше на «передку» перебував 90 днів поспіль — зайшов на позицію 7 грудня 2024 р., а вийшов — 6 березня 2025 р. Усі ці дні з ним не було зв’язку — він був без телефону, його не можна було брати із собою. Увесь цей час мати не чула голосу сина, але постійно спілкувалася з його побратимами і командиром.

Богдан воював у Тернах, потім — у Ямполі та Ямполівці (Донеччина). Побратими і командир згадують Богдана справжнім чоловіком. Оті 90 днів на передовій позиції, кажуть, дуже мужньо витримав, вийшов без поранень.

Згодом Богдан перейшов у «дронщики». Ще від початку служби мріяв про це, дуже хотів бути оператором дронів.

«Що Богдан розповідав про війну? Жодного разу не скаржився, навпаки — був оптимістом, казав, що йому все подобається і що хоче надалі бути військовим, — розповідає мати. — Постійно просив, щоб я не переживала, не плакала, не сумувала, усміхалася. Піклувався про мене, приділяв увагу як тільки міг».

Остання звісточка матері від Богдана — СМС о 5:30 ранку 12 вересня 2025 року: «Доброго раночку! Гарного настрою і чудового дня!»

Богдан Іванов загинув 12 вересня 2025 року під час виконання бойового завдання на позиції внаслідок ворожої ДРГ.

Розповідає мама, Ольга Олександрівна: «Я свого Богданчика постійно згадую. Він — назавжди моя душа, моя опора й підтримка, золота, світла дитина. От, його немає, але ми постійно з ним “спілкуємося” про все на світі: і про футбол, і про артистів, співаків, політиків. Я весь час подумки розмовляю зі своїм синочком…

Це дуже важка втрата. Мої колеги на роботі також любили й поважали Богдана — він ріс у них на очах. Для його друзів це також непоправна втрата. Вони постійно зі мною спілкуються й підтримують, згадують усе, що він робив і казав, як він усіх розважав, умів розсмішити».

Бойові побратими згадують, що Богдан завжди першим приходив на допомогу, а також його доброту, неймовірну відповідальність.

Похований Богдан Іванов на Алеї пам’яті загиблих захисників України в Ірпені.

Нагороди: медаль «Хрест 60-ї ОМБр» та орден «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно), відзнака «Ветеран війни — учасник бойових дій». Богдан — почесний громадянин Ірпеня.

Після Богдана Олександровича залишилися нереалізовані мрії. Одну він встиг здійснити — йому дуже подобалось управляти дронами, і в нього одразу все вийшло якнайкраще. Він мріяв жити в Ірпені, дуже любив це місто, постійно казав: «Мамо, я так люблю Ірпінь! Давай не будемо звідси ніколи й нікуди їхати». А ще мріяв багато подорожувати, бути професійним військовим…