Народився 7 липня 1989 року в місті Навої в Узбекистані.
32-річний Сабір Канзафаров загинув 6 листопада 2022 року.
Мати померла, коли Сабіру виповнилося 11 років, брат із сестрою залишилися з бабусею. Навчався в школі-інтернаті, після закінчення вступив до технікуму на автомеханіка. Відтоді не уявляв свого життя без автомобілів.
Займався мотоспортом. Після закінчення технікуму переїхав жити в росію, але в 2018 був депортований. Із 2018 року проживав в Україні. Відкрив ФОП, почав займатися бізнесом. До початку повномасштабного вторгнення мешкав у Києві, але 24 лютого 2022 року Сабір Ільдарович приїхав до Ірпеня, і в той самий день уже стояв на блокпості. Допомагав евакуйовувати людей, тварин. Із першого ж дня намагався потрапити до лав ЗСУ, але через те, що був громадянином іншої держави, йому це не вдавалося.
Подруга Сабіра Ільдаровича Аліса Вадимівна Ржевська згадує: «Перша наша зустріч відбулася під час моєї евакуації з міста Ірпінь на Романівському мосту. Ми просто зустрілися поглядами. Він був у балаклаві, але я назавжди запам’ятала ці очі. Після деокупації повернулася в місто й почала займатися волонтерством, там ми зустрілися вдруге.
Найбільше запам’яталася наша поїздка в Лисичанськ, куди ми везли “допомогу”. Від перевантаження бус “закипів”, ми зупинилися. Це сталося в селі Кобиляки Полтавської області. Місцева жителька допомогла нам знайти людей, які б змогли відремонтувати авто, місце, де можна було б переночувати. Взагалі люди виявилися добрими і привітними. На ранок ми зустріли військових, які довезли нас до Бахмута, а звідти ми дорогою, яку постійно обстрілювали, доїхали до Лисичанська. Було страшно, але саме ця подорож запам’яталася мені на все життя.
Сабір дуже любив тварин, розповідав, що в дитинстві приносив додому котиків, собачок, лікував їх і годував. Ми і з Лисичанська вивезли багато тварин, урятували їх. Потім віддали їх у притулки в Дніпрі, Києві, прилаштували в сім’ї.
Ще Сабір захоплювався автомобілями. У нього були прості мрії звичайної людини. Після закінчення війни хотів переїхати в село, купити маленьку хатинку, займатися господарством, ростити дітей. Мріяв просто жити у вільній щасливій країні, саме такою він бачив Україну.
Лише через пів року після початку війни, пройшовши всі перевірки, Сабір зміг потрапити до ЗСУ. Хотів воювати разом з ірпінськими хлопцями, з якими вже встиг здружитися за час волонтерства. Але вже на п’ятий день, під час виходу з позиції, Сабір загинув, потрапивши з побратимом під обстріл.
Сабір був найдобрішою людиною, яку я коли-небудь знала. Він, розумієте, був справжній. Дуже доброю був і правильною людиною…
Залишилася його вівчарка — Чоп, що зараз проживає в моєї сестри, у приватному будинку: ми за ним доглядаємо і дбаємо про нього. Чоп у надійних руках», — додає Аліса і тяжко зітхає.