Іван Максимович Карачун народився 14.05.54 року на Хмельниччині, в с. Гречинці, Летичівського району, в сім’ї колгоспників – чесних і дуже працьовитих батьків. Він один з трьох дітей. Змалечку, всі діти трудились у домашньому господарстві, загартовуючись важкою працею, до майбутнього життя.
Маючи математичний склад розуму, юнак після школи легко вступив до Хмельницького будівельного інституту. Потім служба в армії, після – переїхав під Київ, перевівся на заочне відділення Сільськогосподарська Академії, одружився.В цей же час він влаштувався на роботу в Димерське ремонтно-транспортне підприємство і відпрацював там 36 років. З них 30 років був зам. директора по економіці (при шести директорах). Змінювались директори, інженери(їх призначали зверху) були різні зміни, реорганізації, спеціалісти не витримували тиску -звільнялися. А він як скеля залишався на своєму місці і тримав підприємство в найтяжчі його часи. Це був його другий дім. Він був за фахом інженер-механік і економіст. Він дуже любив техніку, для нього не існувало складних механізмів.Завжди мав ідеї по їх вдосконаленню(запроваджував на своєму підприємстві наскільки тоді це було можливо). Ефективність своїх ідей рахував у голові краще ніж
калькулятор.
Зі своєю другою дружиною Лідією, познайомився ще 30 років тому,але тоді спільне життя не склалось, а коли доля звела їх знов Іван був внутрішньо готовий до нового життя.
Дружина згадує, що коли вони переїхали в нову квартиру в Ірпінь то виникло питання : “Чим ми будемо займатись? Ми тут нікого не знаємо.Чим можна бути корисним собі і людям?”
Для нього це було особливо актуально бо життя – це рух, дії, інакше ніяк.
“І тоді ми почали згадувати свої дитячі захоплення і вподобання, що робив з дідусем в дитинстві”.
В результаті Іван Максимович освоїв дві нові професії (дякуючи інтернету).В нього була здатність швидко вчиться, засвоювати і не боятись втілювати знання на практиці.
Він освоїв справу пічника – робив пічки(грубки) і каміни. А ще освоїв садівництво. В Ірпені і околицях це виявилось дуже актуальним.
Садівництво перемогло. В нього вирували ідеї, він щоночі перелопачував інтернет, знаходив найефективніше, застосовував і перевіряв, порівнювіав. А Лідія робила рекламу. Люди звонили, запрошували. І коли він один раз потрапляв у запущений сад перевтілив та відродив його, то від кожного такого клієнта вже дзвонили кілька людей.Самі приїжджали до двору і забирали його в свій сад. Через два роки він вже не встигав всіх обслуговувати.
“Ми прожили 6 років, але інколи мені здається що 26”- каже Лідія. Бо дуже активним і наповненим було їхнє життя. Вони складали плани, коригували, виконували, дружина в усьому його підтримувала і допомагала. ВіІван був дуже трудолюбивий і добросовісний. Цінував кожну людину і свої послуги виконував для них якнайкраще, тому постійно вчився чомусь новому.
“Ми мали спільні цінності, а він прекрасне почуття гумору і ми легко вирішували всі питання. Хоча, ми не ідеальні.
Ми радо з сюрпризами зустрічали своїх внучок, а літом часто на Ірпінській набережній він робив найкращі в світі шашлики, і катались там на велосипедах.
А коли виїжджали на відпочинок, то тільки на тиждень.”Бо мене люди ждуть, я не можу відмовить “- говорив він і завжди працював на результат. А квітучі сади навесні і рясні врожаї восени приносили йому величезне задоволення бо люди дзвонили і дякували за його труд. Бо сади під його руками оживали.”- з сумом і добротою, пригадує пані Лідія
“Коли почалася війна, мені стало дуже страшно. А він всіх заспокоював і закликав не падати духом. Сусіди, ті що з дітьми, щодня виїжджали, а старші залишались. Було небезпечно і виїжджать і залишатись.Бої точились в іншій частині Ірпеня, а до нас ще мало що долітало. Думали може нас обмине. Він взяв на себе відповідальність за охорону і склав план як вижити в екстремальних умовах. Ми розуміли що якось потрібно охороняти будинок, наскільки це можливо, бо вже ходили мародери. Через тиждень вже зовсім не стало електрики, тепла і води і не було як приготувати їжу. Нас залишилось здається 10 чоловік.
Але Іван Максаксимович, уже до того часу з бочки зробив буржуйку. Вона нас дуже виручила. Біля неї ми грілись, готували їжу, завжди мали кипяток ще й на ніч набирали в пляшки для обігріву. Надворі був мороз. Вдень за кип’ятком приходили люди з сусідніх будинків. Організовував сусідів заготовлять дрова. Діставали тих, хто в одиночку сидів у відчаї в холодній квартирі.
Так було до 12 березня, коли він із трьома сусідами пішли по дрова. По дорозі їх поранило осколками снаряду. Він не вижив.
Будинок наш чудом уцілів, хоч був трохи пошкоджений зовні.
На цьому можна поставити крапку, але… Залишилась світла пам’ять про прекрасну людину в серцях тих, хто його знав.
А наша особиста історія не закінчується. Бо я свято вірю, що в свій час ми з ним зустрінемось на небесах.”
Іван Максимович мріяв виростити свій надзвичайно смачний- крупний, солодкий та витривалий, в нашій місцевості, сорт винограду. Казав, що це можливо, багато дивився відео садоводів. Вирощував на балконі саджанці, хотів посадити весною… але тієї весни не сталось, втім напрочуд тепла минула осінь, подарувала ірпінцям несказанно-багатий та насичено-смачний врожай винограду, тож ми з пані Лідією, вирішили, що це відбулось в пам’ять про невтілену Іванову мрію.