Володимир Кащенко героїчно загинув 8 жовтня 2024 року під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Макіївка Сватівського району Луганської області.

Володимир народився в селі Каплистівка на Дніпропетровщині. Мати Наталія працювала дояркою, птахаркою і навіть водієм трамваю. На теперішній час працює кухарем. Батько Микола був трактористом. Помер у 2012 році. 

У 2005 році Володимир Кащенко здобув базову загальну середню освіту у Новогригорівській школі Васильківського району Дніпропетровської області.

Навчався без особливого ентузіазму, однак захоплювався волейболом і неодноразово захищав честь школи на районних спортивних змаганнях, навіть посів друге місце в турнірі з легкої атлетики і, закінчуючи школу, був нагороджений похвальним листом за успіхи у фізичній культурі.

Батькам Володимир змалечку був за помічника по господарству, ріс слухняним і спокійним хлопчиком, до людей ставився ввічливо і доброзичливо.

У 2008 р. закінчив ПТУ № 74 Дніпропетровської області і здобув професію тракториста-машиніста, слюсаря-ремонтника, водія автотранспортних засобів.

Життя в селі та необхідність допомагати батькам і бажання мати власні кишенькові гроші змусили Володимира рано шукати підробітків. Тож уже з 14-ти років хлопець пішов підробляти комбайнером. Опісля того працював на складах підприємства «ПСП «Ньютон» у Черкасах комірником. 

Однак підробітки подарували йому не лише гроші і досвід, а й зустріч із майбутньою дружиною Оленою. Вона була бухгалтером того самого підприємства, де працював і Володимир. У лютому 2015 року вони одружилися. А вже в листопаді того ж року в молодій родині сталося поповнення: народився перший син Дмитро (м. Черкаси). Через рік на світ з’явився другий син — Тимофій (м. Житомир).

У 2016 році родина ухвалює рішення перебратися до Ірпеня. Володимир Кащенко влаштовується на підприємство ТОВ «Брас Експерт» начальником складу інженерної сантехніки.

Повномасштабна війна застала Кащенків удома. Попри інтенсивні бої, подружжя не планувало виїжджати. «Але було дуже лячно, і ми з двома іншими родинами переховувалися в підвалі». 

6 березня 2022 року усе ж прийшло чітке розуміння: місто потрібно покидати, навіть якщо немає уявлення, куди податися. Так опинилися спершу в Хмельницькому, затим переїхали до Львова. А 10 березня Олена із синами вирушили до Польщі. Володимир залишився в Україні, невдовзі у Вінниці з’явилася змога продовжити працювати, тож туди й перебрався. 

15 вересня 2022 року сім’я знову воз’єдналася в рідному Ірпені.

Однак війна триває, і Володимир не може собі пробачити, що він не там, де його серце, — на фронті. Тож за власним бажанням іде боронити нашу країну від окупанта.

18 серпня 2024 року приймає військову присягу, затим проходить базову військову підготовку і вступає до лав 3-ї штурмової бригади.

Про те, що довелося пережити, опинившись у безпосередній близькості з ворогом, розповідав дружині вкрай мало, разом із тим ніколи не скаржився й запевняв, що все буде добре.

7 жовтня 2024 року ввечері Володимир та Олена спілкувалися телефоном. Чоловік як завжди просив, щоб кохана не хвилювалася, повторював, що кохає її та безмежно любить синів. Це було востаннє, коли жінка могла почути від нього ці слова. 

Наступного дня поблизу Сватівського району Луганщини під час бойового завдання Володимир зник безвісти. Упродовж десяти днів не могли знайти тіло Володимира через високу інтенсивність боїв. Село уже кілька тижнів безуспішно намагалися штурмувати росіяни, використовуючи авіацію та артилерію.

Олена згадує свого чоловіка як наполегливого, рішучого і справедливого чоловіка. «Він був веселим, добрим, веселим, люблячим, турботливим, а ще завжди готовим іти вперед. Він любив грати у футбол, волейбол, а найбільше — зі своїми синами у шахи. Мріяв добудувати дім в Ірпені та виховувати дітей гідними, свідомими людьми», — розповідає вона.

Героя поховали в Ірпені на Алеї пам’яті захисників України 23 жовтня 2024 року.

У скорботі лишилися дружина, сини Дмитро і Тимофій, мати, брати, сестри, рідні, близькі, друзі, колеги.