Народився 5 червня 2001 року в м. Києві в родині військовослужбовців.
20-річний Олексій Казімір загинув 4 березня 2022 р.
Освіта: 2007 року пішов до 1-го класу київської ЗОШ № 276. У 2014 році, маючи на меті стати військовим, самостійно ухвалив рішення про вступ до Навчально-оздоровчого комплексу Київського військового ліцею імені Івана Богуна (м. Боярка). За результатами випускних іспитів був прийнятий до Київського військового ліцею імені Івана Богуна, який успішно закінчив 2018 року. У тому ж році Олексій вступає до Національного транспортного університету на факультет менеджменту, логістики та туризму. Паралельно, не полишаючи бажання стати військовим, у 2020-му вступає до Кафедри військової підготовки Національного університету оборони України імені Івана Черняховського, де розпочав навчання за фахом «Морально-психологічне забезпечення бойових дій».
У перший день повномасштабного військового вторгнення росії, будучи студентом, Олексій разом зі своїм товаришем долучаються до лав Добровольчого формування Ірпінської міської територіальної громади № 1, де виконував бойові завдання з оборони Київщини.
Батько Олексія Казімір Костянтин Андрійович згадує: «У повсякденному житті Олексій був дуже відкритою людиною, мав багато друзів, завжди був готовий прийти на допомогу тим, хто потрапив у біду. Цікавився музикою, непогано водив автомобіль, вивчав англійську мову, розбирався в техніці. Любив комп’ютерну техніку, ходив на комп’ютерні курси, збирався ці знання використовувати в подальшому житті. У його планах було продовжити навчання закордоном. Любив тварин, у нього був пес, про якого він часто мені розповідав. Коли Олексій був хлопчиком, ми разом ходили в кіно, розважальні центри. Потім я приїжджав до нього у військовий коледж, де він навчався, спілкувався з командирами. Як усі молоді хлопці, Олексій із друзями міг трохи побешкетувати, тому, як і в будь-якій школі, іноді викликали батьків. Але ніколи не було серйозних порушень. Із дитинства його вабило все військове. Ми часто ходили в Національний музей історії Другої світової війни. Іноді Олексієві давали потримати шаблю або карабін, це дуже його тішило. Із задоволенням роздивлявся експозицію з технікою, особливо цікавився танками.
Олексій був дуже надійним. Якщо він про щось із кимось домовився або щось пообіцяв — завжди дотримував своє слово. Був життєрадісним та оптимістично налаштованим. Любив подорожувати, рибалити.
Коли почався повномасштабний наступ рф, Олексій без вагань долучився до захисту рідної країни.
У перший же день, записавшись до лав ТРО, син мені сказав, що їде до діда на Хмельниччину, аби я не хвилювався за нього (на той час я перебував у шпиталі). У мене не виникло жодних сумнівів, адже я знав, що він постійно допомагав своєму дідусю, проводив із ним багато часу.
І лише в березні, коли Олексій перестав виходити на зв’язок, я зрозумів, що із сином щось трапилося. Після одного з боїв на Київщині Олексій намагався вивезти пораненого товариша, дорогою ворог розстріляв і підпалив машину, в якій вони перебували. Зауважу, що машина — цивільна, і жодних ознак, що в ній — військові, не було. Тіла ж до такої міри обгоріли, що їх важко було ідентифікувати, тому певний час сина вважали зниклим безвісти.
Це трапилося 4 березня на трасі Житомир-Київ, неподалік Стоянки. Тіла вдалося забрати лише на початку квітня, коли ворога відкинули від Ірпеня».
Казімір Олексій Костянтинович похований у селі Захарівці Хмельницької області.