Ігор Харченко героїчно загинув 1 серпня 2024 року під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Дружба Бахмутського району Донецької області.

Ігор родом із Михайлівки-Рубежівки, де народився й виріс. Закінчив Рубежівську середню школу (натепер — ліцей). Батьки — мати Ольга Михайлівна, нині пенсіонерка, 45 років пропрацювала на авіазаводі «Антонов», батько — Микола Кузьмович, теж працював на авіазаводі, помер у 2017 році. У родині також виховувався старший син В’ячеслав — 1972 р. н.

«Ігор був непосидючою дитиною, однак дуже любив куховарити (це захоплення із дитинства зберіглося в нього на все життя), любив тварин — усюди знаходив котів і собак, приносив їх додому, лікував їх, займався ними… Завжди був нам у поміч — допомагав по господарству, власне, робив усе, що потрібно було. Учився посередньо, відмінником не був, але й останніх не пас. Любив історію, математику», — розповідає про сина мати Ольга Михайлівна Харченко про дитинство свого молодшого сина.

Ігор не просто любив пригощати родину власноруч приготованими смаколиками, а мріяв стати професійним кухарем, але, на жаль, не склалося. Натомість у Новобіличах вивчився на столяра, хоча й за цим фахом працювати не довелося. Після навчання його забрали служити в армію. 

Повернувшись зі служби, брався за будь-яку роботу. Це були тяжкі 1990-ті роки, тож працевлаштуватися було проблемою для дуже багатьох, особливо для тих, хто ще не мав професійного досвіду. Юнак охоче брався за все, що траплялося, серед іншого зокрема працював на меблевій фабриці, займався вогнегасниками (наповнював їх киснем). Останнє заняття стало його основним на багато років. 

«А потім почалася війна, — продовжує Ольга Михайлівна. — У 2014 році був призваний в АТО, де проходив навчання на артилериста. Також навчався  у Німеччині. Рік воював з окупантами у Бердянську та Маріуполі. Про службу нічого нам не розповідав, казав лише, що все в нього добре. Усе — та не все. У боях отримав контузію, оглух на одне вухо. Та це не завадило йому прагнути бути серед військових і далі. Однак через отриману травму його не допустили служити артилеристом. Пригадую, як довго він відходив від тих боїв. Спить уночі, але й через сон говорить, якісь накази віддає… Не було спокою».

Власної родини Ігор так і не створив. «Він — чоловік високий, стрункий, займався спортом — і досі в його кімнаті лежать такі гирі, які невідомо, як взагалі можна підняти, — накачаний, спортивний… Дівчата в нього були, але не склалося ні з ким», — додає мати. 

За характером Ігор Харченко був дуже вольовим, упертим, до останнього стояв на своєму, якщо скаже, що зробить так, то не переконати в іншому. Відстоював свою позицію, любив перемагати. Однак разом із цим був комунікабельним, мав багато друзів, похресників, старався з усіма ладити, був привітний, усміхнений.

Окрім спорту обожнював готувати шашлики, салати, бутерброди, допомагав накривати стіл на свята. А ще любив читати, наполегливо збирав домашню бібліотеку. І навіть мав гарний каліграфічний почерк.

Перед повномасштабним вторгненням працював у садовому бізнесі. Займався квітами, саджанцями кущів, дерев, квітів — садовий центр «Наталі». Йому подобалося це робити, він добре розбирався в рослинах.

Коли почалася повномасштабна війна, родина опинилася в окупації, Ігор теж. Через те, що він служив в АТО, родина хвилювалася за його безпеку, рідні розуміли, що його не повинні виявити росіяни, бо інакше живим не відпустили б, тож переховували, як могли. Однак Ігор прагнув долучитися до тероборони у Рубежівці. На жаль, на початку великої війни в місцевих чоловіків не було зброї — воювати просто не було чим. Тож захисники розійшлися по домівках. 

Після деокупації Ігор Харченко вдома не затримався — подався до сільради, щоб добровольцем піти на війну. Спочатку його не брали, повістки ще не було. Але 8 січня 2023 р. Ігоря удруге призвали. Він, маючи бойовий досвід, відразу пішов на фронт.

Цього разу лише контузією не обійшлося. 1 серпня 2024 року в районі населеного пункту Дружба Бахмутського району під час виконання бойового завдання Ігор загинув. Батькам про це повідомили 5 серпня — спершу їхній син вважався безвісти зниклим.

«Як це було? Кажуть, що пішов на позиції. Почався мінометний обстріл. Потім хлопці поверталися до місця… Його контузило, він мало розумів, що робить. У тому обстрілі й загинув. Чотири дні лежав на спеці — 45 градусів на сонці, аж на 5-й день його змогли забрати. Ховати вже не було чого — тіло дуже попсувалося», — ділиться страшними спогадами Ольга Михайлівна.

Як і в часи АТО, і цього разу син беріг матір, нічого не розповідав про те, через що доводилося проходити, лише заспокоював, казав, що він у божих руках. Ніколи ні на що не скаржився. Скільки рідні намагалися щось йому надіслати, він зупиняв їх, казав, що в нього все є, нічого не потрібно. Натомість сам їх підтримував. 

Із особливим трепетом мати згадує останню зустріч із сином, коли той приїхав додому 21 квітня перед днем народження. «Йому дали 8–10 днів відпустки. Це була наша остання зустріч, під час якої ми зробили останнє фото біля дому, хоча він дуже не любив фотографуватися. Ніхто не думав, що це буде остання зустріч». 

Рідні згадують Ігоря із болем, теплом і сумом. Кажуть, що був добрим, турботливим, хазяйновитим та з великим серцем. Ігор завжди запевняв, що все буде добре, сам вірив у це й налаштовував на краще інших. Ігор залишив по собі теплі спогади. Втрата таких світлих людей — величезна для України. Де б він не був — його всюди любили, поважали, цінували.

Героя поховали у рідній землі на кладовищі Михайлівки-Рубежівки.

У вічній скорботі за Героєм мама, брат із сім’єю, рідні, близькі, побратими та вся Ірпінська громада.