Народився в місті Переяслав-Хмельницький Київської області, де й закінчив ЗОШ № 3.
82-річний Микола Кирпенко помер 27 березня 2022 року під час окупації російськими військами м. Ірпінь.
Дочка Миколи Михайловича Крисанова Світлана Миколаївна розповідає: «Тато народився в багатодітній сім’ї, де було 9 дітей: 4 хлопчика і 5 дівчаток. Життя випало дуже важким, щоб прогодувати сім’ю батькам доводилося багато працювати. Тож і дітей до праці привчали змалечку. Тато був одним із старших дітей у родині, мав доглядати за молодшими братами й сестрами. На навчання часу залишалося обмаль. Свою трудову діяльність тато розпочав у 16 років, виконував роботу штукатура. Після трьох років служби в армії знову пішов працювати, але вже електромонтером та монтером зв’язку. За сумлінну працю отримав багато грамот і подяк. Коли родина переїхала в Ірпінь, влаштувався на комбінат “Перемога”.
Вийшовши на пенсію, не зміг сидіти вдома і знову пішов на роботу в Ірпінське виробниче управління комунального господарства, де пропрацював 16 років. На той момент йому виповнилося 72. Батько був людиною дуже доброю, про таких кажуть “і мухи не образить”. Я не пригадаю, щоб тато хоча б раз у житті на когось підвищив голос. Навіть якщо мама мене за щось сварила — тато завжди захищав.
Дуже любив своїх онуків. Навчав із дитинства і молоток тримати, і на велосипеді кататися, і в поле брав дітей, учив обробляти землю. Вирощував троянди, виноград, доглядав за ними, із винограду робив чудове домашнє вино. У батька завжди були собачки, одна навіть із ним на роботу ходила, до електрички проводжала.
Від важкої праці в 72 роки в тата почав розвиватися атеросклероз нижніх кінцівок, лікування було непростим і одну ногу довелося ампутувати, та він ніколи не скаржився на біль, пересувався за допомогою ходунків. Почав багато читати, перевагу надавав детективам, любив дивитися українські фільми, найулюбленішими були «За двома зайцями» та «Вечори на хуторі поблизу Диканьки». Дивився концерти українських гуртів.
Коли почалося повномасштабне вторгнення росіян, татові було важко самостійно пересуватися, тому батьки вирішили залишитися в Ірпені. Були потужні обстріли, російські війська стояли поруч. 18 березня снаряд влучив у сусідню хату, у нас вибуховою хвилею вибило всі шибки, скло летіло по всій оселі. Мама накрила тата своїм тілом, рятуючи від ушкоджень і порізів. Утім, від потрясіння батькові стало зле, і з кожним днем ставало дедалі гірше, він кричав від болю і майже не приходив до тями. 27 березня помер. Мама не могла сама його поховати — у місті тривали потужні бої, та військові все ж таки допомогли поховати батька в садочку на власному подвір’ї. І лише в першій половині травня його вдалося перепоховати на цвинтарі».