Народився 28 квітня 1991 року в місті Дніпродзержинськ (нині Кам’янське) Дніпропетровської області.
30-річний Анатолій Колєсніков загинув ймовірно 5 березня 2022 року.
Навчався в колегіумі № 16 міста Дніпродзержинськ, потім вступив на факультет податкової міліції Державного податкового університету України в м. Ірпінь.
Дружина Анатолія Колєснікова Марина Павлівна розповідає: «Ми познайомилися на другому курсі університету, я навчалася на юридичному факультеті, Анатолій — на факультеті податкової служби. Познайомилися на Закарпатті. Ми їхали на конференцію: я — навчатися, а він — просто прогулювати своє навчання (сміється).
І в перший же вечір він сказав, що я стану його дружиною. Нам було по 19 років. Відтоді ми більше не розлучалися аж до початку війни. Разом довчилися в університеті, отримали дипломи, разом здобували другу вищу освіту, разом пройшли вступи, випускні, разом створювали бізнес. У нас був власний весільний салон. Я займалася бізнесом, він допомагав. Анатолій працював у податковій міліції, потім — у бучанській виправній колонії в оперативній частині, потім — у Муніципальній варті. Одружилися ми в 2013 році, а весілля робили на Кіпрі. Така в нас була традиція — на всі свята подорожувати. У 2018 році на нашу річницю зробили одне одному подарунок — відкрили власну туристичну агенцію.
Анатолій був дуже амбітним, мріяв вступити в аспірантуру, затим — у докторантуру. На роботі здобув звання лейтенанта, згодом — старшого лейтенанта. Узагалі в нас була дуже крута сім’я, ми були щасливими.
На початок повномасштабного вторгнення я була на сьомому місяці вагітності, ми чекали на донечку Вікторію. На жаль, чоловік так і не встиг потримати її на руках, вона народилася в травні 2022 року, а він загинув у березні…
Він дуже любив військову справу, любив зброю, розбирався в ній, їздив стріляти в тир, навчив і мене володіти зброєю.
Любив дивитися фільми про Другу світову війну, добре знав історію війни, розбирався в ній. Тому, коли він залишився в Ірпені, я була впевнена, що зможе знайти вихід із будь-якої ситуації.
На початку повномасштабного вторгнення Анатолій одразу пішов у територіальну оборону міста. У той час він обіймав посаду заступника начальника Муніципальної варти Ірпінської міської ради і навідріз відмовився від евакуації. 24 лютого вже о шостій ранку вийшов на роботу, узяв зброю і сказав, що залишається боронити рідне місто. Анатолій разом із частиною співробітників Муніципальної варти допомагали цивільному населенню евакуюватися, возили поранених у лікарню, охороняли вулиці від мародерів.
Він ніколи не полишив би рідне місто, хоча можливість така була. Він ніколи не зрадив би людей, бо ж потім не зміг би дивитися їм в очі.
5 березня, за свідченням очевидців, по рації передали, щоб екіпаж їхав до Стоянки. Тоді ще не знали, що там російські війська вже знищили блокпост і територіальну оборону. Дорогою до Стоянки Анатолій потрапив під обстріл.
…Він мріяв розвивати туристичний бізнес. Я знаю, чого він прагнув. Усе, про що ми разом мріяли, я обов’язкову втілю в життя.
Нашій донечці вже півтора року, вона дуже схожа на Анатолія, я розповідаю про тата, а доня дивиться на його фотографії і каже: “Тато — там”, і показує на небо…»
Марина закінчує розповідь, в очах — сльози…