Народився 22 грудня 1957 року.
64-річний Анатолій Коркач загинув 7 березня 2022 р.
Про Коркача Анатолія Володимировича згадує його дружина, Коркач Ніна Федорівна: «Ми з Анатолієм одружилися в 1979 році, тоді йому було 22. Прожили разом майже 42 роки, ще трохи — і святкували б золоте весілля. Він усе життя працював, останні роки — охоронцем у приватній фірмі.
Любив футбол, рибальство, на риболовлю ходив разом із сином. А також мріяв про донечку. Анатолій ніколи хворів, йому б іще жити та й жити…
Коли почалося повномасштабне вторгнення російських агресорів, нам радили тікати з міста, та мій чоловік сказав: “Я нікуди не бігтиму, дайте мені автомат і я вас захищатиму”. Уже на початку березня наш будинок трусило від обстрілів, не було ані води, ані світла, ані опалення. Бійці тероборони радили не виходити на вулицю, радили ховатись у підвалі, та підвал не був пристосований під бомбосховище.
Нас прихистили знайомі, ховалися в їхньому гаражі на 10-й Лінії, опалення там також не було, рятувала лише маленька газова плитка для приготування їжі. Ми позносили туди всі ковдри, нас було дев’ятеро: ми з чоловіком та сином, сім’я господарів і ще кілька їхніх знайомих. Спали по черзі, бо було мало місця. Їжу збирали, у кого що залишилося — консерви, м’ясо. Хлопці з тероборони також допомагали з продуктами. Яка ситуація була в місті — ми точно не знали, зв’язку на той момент уже не було.
7 березня мій чоловік домовився з господарем приватного будинку, розташованим поруч, аби ми з жінками там трохи зігрілися, поки вони із сином нарубають дров, щоб приготувати їжу. У місто увійшла російська техніка, вибухало з усіх сторін. Чоловік каже: “Ти не переживай, якщо вас завалить, то ми відкопаємо”. Це були останні слова, які я від нього почула.
Ми були дуже втомлені, уже три доби не вдавалося поспати. Поснули. Десь о восьмій вечора хтось стукає у вікно, кричить: “Людина згоріла”. Я спросоння не розумію хто і про кого каже. Потім чую: “Толік згорів”. Толік? Мій чоловік? Це був жах!
Згодом привели сина, він розповів: “У нас чимось поцілили, ми побачили полум’я, далі як уві сні пам’ятаю, що повзу весь у вогні, батько хапає мене за ноги і викидає з гаража на вулицю, а сам провалився вниз у погріб під гаражем — там були дерев’яні перекриття».
Урятувати чоловіка не вдалося, згоріло все за кілька хвилин.
Зранку я пішла шукати рештки, знайшла лише кістки грудної клітини і маленький шматок від його куртки. Потім упала гаражна стіна…
Нам із сином дивом удалося вибратися з міста. Син ходити вже не міг. Дякувати волонтерам, винесли на руках. Потім дізналися, що згоріла й наша квартира.
Повернувшись у місто після деокупації, лише через два місяці вдалося дістати рештки чоловіка. Поховали Анатолія 3 травня на ірпінському кладовищі».