Народився і виріс у Луганській області, м. Первомайськ, там же отримав середню освіту, потім закінчив технікум за спеціальністю товарознавець. Працював механіком на СТО.
Донька Сергія Олександровича, Костиря Дар’я Сергіївна, розповідає: «Ми з татом проводили багато часу разом, ми з ним завжди були на одній хвилі – хвилі активності. В дитинстві їздили відпочивати в Крим, ходили в гори, знаходили собі розваги. Одного разу побачили дві великі скелі, що знаходилися поруч на відстані в один крок. Побились об заклад, що зможемо піднятися цими скелям вгору, і піднялися. Залізли більш-менш спритно, а от злізти вниз задача була не з простих. Коли ми лізли нагору одна нога на одній скелі, друга – на іншій, а дісталися низу з обдертими спинами і боками. З самого дитинства тато мене катав на санчатах, але завжди в екстремальний спосіб. Він розганяв санчата і хитав їх, доки вони не перевернуться. Мені це дуже подобалось. Будував халабуди зі снігу, робив сходи і заливав їх водою, перетворюючи на крижані. Певний час мама була на заробітках закордоном, тоді ми з татом були нерозлучними. Разом дивилися фільми, улюбленим був серіал «Пес», ми могли його передивлятися багато разів. Слухали музику, татові дуже подобалася пісня Софії Ротару «Новий рік». В машині, коли звучала ця пісня, тато вмикав максимальну гучність.
Мій батько був дуже спокійною людиною, з почуттям гумору, завжди веселий, ніколи не ображався, з усіма міг знайти спільну мову. Якщо комусь потрібна була допомога – це до нього. У свій єдиний вихідний міг поїхати в інше місто, якщо когось потрібно було забрати чи відвезти. В нас був домашній улюбленець – котик Макс, і, коли я вже жила окремо, Макс залишився з татом. Батько тримав себе у спортивній формі – спортом займався щодня, любив рибалити.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, тато залишився в Ірпені. Він допоміг виїхати з міста багатьом знайомим, разом з іншими чоловіками витягав людей з палаючих будинків. Годував залишених тварин. Тато дзвонив мені щодня, розповідаючи, що в нього все добре. Розповідав, що сусіди, яким вдалося виїхати з міста залишили ключі і дозволили брати все, що буде потрібно. Такий же дозвіл надали і хазяї магазину, що був поруч. Тож продукти в людей більш менш були. Не було лише цигарок і хліба. Мешканці будинку на вулиці смажили м’ясо, доступ до питної води також був.
Потім почалися постійні обстріли, один за одним спалахували будинки. Всі гуртом намагалися загасити пожежі. Сусідня з татовою квартира вигоріла до тла після потрапляння в неї снаряду, в татове помешкання також влучив снаряд, він не розірвався, але жити там було вже дуже небезпечно. Про все це, і про те, що тато останні дні жив у своїй машині разом з котиком Максом, я дізналася набагато пізніше від сусідів.
Тата розстріляли, коли він з сусідом кип’ятили воду на подвір’ї, аби випити чаю, щоб хоч трохи зігрітися…
Після деокупації міста котика я знайшла, він тепер живе зі мною…»