Загинув 8 березня 2025 р. під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Ямпіль Сумської області внаслідок потрапляння у військовий автомобіль, яким він кермував, ворожого БПЛА. 

Народився Валентин в місті Ірпінь, де і виріс, і навчався. 

Батьки були родом із село Кухарі Іванківського району Київщини.

Батько Олександр — бригадир бригади зварювальників Машторф, мати Галина — комірниця на підприємстві «Машторф» в Ірпені.

Валентин навчався в Ірпінській школі № 10. Був дуже активним хлопчиком, веселим, вигадливим, мав безліч друзів, з якими завжди знаходив пригоди та розваги. 

Згодом — навчання у Бородянському СПТУ № 6, де Валентин вивчився на машиніста широкого профілю. Працював у галузі будівництва (робив зі своєю бригадою сучасні ремонти в новобудовах). Знав свою справу добре, був, як кажуть, «на розхват».

Валентин мав власну сімʼю, яка, на жаль, розпалася. Єдину свою дитину — доньку Ангеліну — дуже любив, тож приділяв їй багато уваги та часу (сама Ангеліна каже, що завжди відчувала себе «татовою донечкою»). Після розлучення сімʼя Валентина складалася з донечки, її бабусі та дядька. 

Ангеліна згадує: «Ми часто їздили відпочивати разом, батько вчив мене кататися на велосипеді та роликах, мені безлімітно купувалися солодощі, та й усе, чого б я не забажала. Батько мене дуже любив, ніколи ні за що не сварив. Навпаки — багато хвалив, казав, що я молодець!»

Друзі та рідні розповідають, що Валентин був дуже добрим (мабуть, це його головна якість — доброта), як і всі у сімʼї. У нього було багато товаришів, справжніх друзів, і у всіх залишилися тільки світлі спогади. Донька Ангеліна продовжує свою розповідь про батька: «Усі його друзі відзначають, що він був особливою, дуже світлою людиною, надійним, на нього у всьому можна було покластися, він жодного разу нікого не підводив. Умів дружити: постійно мав із друзями спільні справи, разом святкували, подорожували. Дуже любив їздити на Західну Україну, в Карпати, проводити там час із друзями, смачно для усіх готував.

Уявіть, на похороні було близько 250 людей. Він досі сниться друзям та нам, його рідним…»

Коли почалося повномасштабне вторгнення російських військ, перший час у сімʼї всі сподівалися, що війна швидко закінчиться, тож вирішили перечекати. Але дуже швидко стало зрозуміло, що потрібно евакуюватися. 

Ангеліна згадує: «На початку березня 2022 року батько разом із рідним братом Володимиром зробили на автомобілях написи “ДІТИ”, забрали маму (мою бабусю, татову маму), ще двох похилих бабусь, людей із дітьми (були люди ще і без дітей) і виїхали по “зеленому коридору”, після чого в Ірпінь заїхали ворожі танки. Їхали на Західну Україну. Недалеко від Мукачево знайшли через друзів приватний старенький будинок, де розмістили евакуйованих людей (люди з дітьми зупинилися в іншому місті). Далі тато з братом вирішили долучитися до ЗСУ, пішли до ТЦК. Тож вони добровільно мобілізувалися, спершу служили недалеко від Мукачево, а згодом їх відправили на Схід України у ролі водіїв».

Валентин відправив донечці подарунок до Міжнародного дня жінок, вона його отримала 7 березня, відкрила, раділа батьковій увазі. Вдалося й поговорити того дня телефоном, Ангеліна казала батькові, що подарунок дуже сподобався, просила його берегтися…

Наступного дня, 8 березня 2025 року, у військовий автомобіль, яким кермував Валентин Кострач, поцілив ворожий БПЛА. Це був останній день його життя… Трагедія сталася під час виконання бойового завдання неподалік населеного пункту Ямпіль Шосткинського району Сумської області.

Донька героя, його рідні найчастіше згадують підтримку Валентина у будь-якій ситуації. А також — його спокійний, упевнений голос, спільні довгі, щирі розмови.

Валентин Кострач похований 25 березня 2025 року в Ірпені на Алеї пам’яті захисників України.

Його нагороджено орденом «За хоробрість» ІІІ ступеня.

Удома на нього дуже чекали мати, донька, брат і багато друзів.